Пан президент із під приплющених очей обводить поглядом по схильованих обличчях. У Штіфеля від сала вже вуха завалюються і на шиї росте третій поверх шкіри. Бацне його колись апоплексія. Дідусь Ягман прудкенько, нюхливо бігає молодими кругленькими, крихітними оченятками. Весь срібно-сивий, борода патріарха, трошки присушеного апостола, а носик і оченятка, як у цікавого, ненажерного поросяти, — скрізь лізуть, хапають гамкають. О, цього апоплексія не вхопить. Він її сам ухопить, роздягне, видушить до пфеніга й викине. Міліардер, а мідяні окуляри носить. Скупенький дідусь, скупенький патріарх. Ач, оченята як на камінці зиркають, нігтями б їх повидовбував, зубами повитягав би. Заздрить дідуганчик, заздрить майбутньому президентству. А йому б так пасувало з цією апостольською бородою на президентському світовому троні посидіти!
Пан президент обходить усіх напівприплющеними очима, перед якими повинні проходити нові, геніальні комбінації, й з гидливістю та нудьгою розглядає знайомі, остогидлі фізіономії, що на них тріпотливо переливаються фарби світла. Яка молитовність, урочиста тихість! А висмикни з цього оберемка дивідендів, який вони так побожно облизують, хоч маленький клаптик, і дай не тому, а іншому, о, як вони заревуть, заклацають зубами, як ухопляться зубами один у одного. Ах, вони так шанують його, пана президента, так схиляються перед ним, так безмірно цінять його геніальність. А схибни він, а по пусти кігті, — вмент рознесуть на шматки, як зграя псів чужого собаку. І як тоді ці патріархи кинуться нігтями видовбувати брильянги зі стін!
Гидко, порожньо й люто панові [президентові! А акатист монотонно, врочисто розповідає далі про оберемки майбутніх дивідендів, про те, що вже давно повираховувано й по кишенях порозпозначувано.
Знову той йолоп Елленберг. Чого очі так поблискують, — од світла чи сталося щось?
Граф Елленберг підходить просто до фотеля пана президен та і, нічого не лякаючись, шепоче йому на вухо. Штіфель здивовано й сердито повертає триповерхову смугляво-червону шию й наставляє до шепоту запале в череп вухо. Але нічого не чути. Райхсканцлер спіднизу блимає в бік до фотеля пана президента й голосніше читає відчит.
Пан президент раптом нахиляється до Штіфеля й передає йому головування. Він мусить на пару хвилин піти до свойого кабінету. І, легко підвівшись, бадьоро, прудко, міцно постукуючи підборами по мармуровій підлозі, в якій тьмяно відбиваються стріли світла, виходить із зали. По молитовних постатях проходить непокійний, зацікавлений рух, але Штіфель із суворим поглядом стукає олівцем по столу, і голос первосвященика знову бубонить серед молитовної тиші.
Граф Елленберг ледве встигає інохіддю перебирати ногами за паном президентом А очі йому й у непарадних покоях усе так само чудно поблискують і переливаються, як діаманти в овальній залі, внутрішнім, стриманим захватом і нетерпінням.
— Ну! Швидко! Докладно!
Пан президент од нетерплячки навіть не сідають. Банькаті, віджилі очі кидають знайомими блискавками генія.
Розуміється, граф Елленберг також не сідає. Від хвилювання він напівзлизав жовто-червону фарбу з уст, і підмальовані для свята щоки зашарілись живою червоністю під мертвим рум'янцем.
Отже, докладно все було так. Пан президент помітили, як Вінтер викликав його із зали?
— К чорту! Не важно. Швидше суть справи.
Суть же справи така. Депутат райхстагу, член соціал-демо-кратичної фракції Рінкель настійно захотів бачити графа Елленберга. Сьогодні, невідкладно, негайно. "В справі тої організації, яка дуже цікавить увесь Об'єднаний Банк". Так. Він-терові телефоном сказав, так йому телефоном і повторив. І неодмінно негайно, бо завтра вже пізно буде. Депутат райхстагу, соціал-демократ, людина поважна. Добре. Граф Елленберг узяв на себе сміливість одлучитись на півгодини з свята. І, здається, недаремно. Депутат Рінкель не більше й не менше як запропонував завтра передати в руки Об'єднаного Банку всю організацію Інараку. Всю!
Пан президент набирає повні груди повітря, на якийсь мент затримує його й з шумом видихає.
— Неймовірно. Неможливо. Яким способом?
Граф Елленберг поштиво нетерпеливиться. Способу свого депутат Рінкель не хоче, цілком натурально, відкрити зразу. Але він із такою категоричністю, з такою гідністю говорив, що надзвичайно трудно не вірити йому. Всі списки організацій, всі адреси, всі описи окремих людей, усі їхні підприємства, банкові контори, склади, друкарні, лабораторії, телеграфічні станції, зброю, — все разом із усією бандою, все передасть.
— Та звідки це все може знати якийсь депутат?! Значить, він член Інараку? Що?
Граф Елленберг ковтає вибачливий усміх. З дозволу пана президента, він гадає, що ця гадка неправильна, перечить логіці. Член Інараку не насмілиться сам прийти й заявити, що він член цієї банди. Що депутат Рінкель сам прийшов, якраз і свідчить про те, що він — не член Інараку. Але, очевидно, він якимсь способом захопив десь нитки цієї організації, або якийсь член Інараку через його хоче видати її. Такі факти вже ж бували, хоч і не на таку скелю. Ні, нічого неймовірного, з ласки пана президента, в цій історії немає. Але...
Тут граф Елленберг у легкому замішанні зупиняється. Пан президент скидує головою:
— "Але"?
— Але річ у тому, що депутат Рінкель за свою послугу вимагає занадто великої нагороди.
— А, начхати! Яка: мільйон, два, три?
О ні. Графові Елленбергові навіть неприємно повторяти. Депутат Рінкель хоче п'ять процентів із усього майна Об'єднаного Банку.
Пан президент злегка роззявляє рота й поширює банькаті в червоних жилках очі.
— А чи це не божевільний просто якийсь?
— О ні, враження занадто навіть здорової людини.
— В такому разі, це колосальний нахаба! П'ять процентів! Та що він, паскудник, собі думає?! Це жарт, чи як? Що? Га?
Лице пана президента надувається цегляно-червоною кров'ю, очі випинаються з орбіт, м'ясисті губи тверднуть і вужчають.
Граф Елленберг тривожно й винувато покашлює. Він так і знав, що ця божевільна вимога може викликати новий припадок гніву й хороби.
Пан президент раптом починає швидко, короткими кроками ходити туди й сюди кабінетом, і граф Елленберг почуває, як потрушується вся підлога від тої ходи.