Жидівка щось собі нагадала і стала вайкати.
— Чого тобі? — питає Петро.
— Я маю велику турботу: що з нашою коровою зробити? Так її тут лишити не можна, а вести з собою також не можна...
— А скільки тобі за неї заплатити? — я її зараз куплю, бо нашим козакам і так харчів не стане, і треба буде свіжого м'яса.
Він вийняв з кишені жменю грошей і кинув на стіл.
Видно було, що ціна була добра, бо жидівка перелічила гроші і сховала за пазуху. Тепер сіла біля недужої, а Петро пішов до козаків. Вони спали на соломі. Покотило дрімав на лаві сидячи, Терешко лежав на лаві горілиць і хропів на усю коршму. В сінях ходив вартовий козак, мугикав пісеньку і голосно зівав. Петро теж присів на лаві і став дрімати. Все стишилося, лиш хуртовина не стихала.
Другого дня вранці Степанида прокинулася зі сну. Розглядалася по хатині, дивилася то на Рухлю, то на Петра і не могла пригадати, що з нею:
— Чи це такий страшний сон мені приснився, бо мені ще й тепер здається, що я сплю і мені щось страшне сниться?..
Тим часом жидівка принесла глечик з теплим молоком:
— Напийтеся, пані,— воно свіженьке... Степанида випила усе:
— Справді добре молоко, спасибі! Петрусю, що воно таке сталося і звідкіля я тут узялася?.. А... так... вже нагадую... Як лиш ти від'їхав у Самару, приїхали ті два кляті москалі з драгунами. Дутко їх не пускав і вони його вбили. Козаків на хуторі було тоді мало — порозходилися по селі, бо ніхто не сподівався такої напасті. Драгуни скочили в хату і стали усе розбивати і грабити. Ми оборонялися, мама вбила одного драгуна з пістоля. її зарубали шаблями... Господи! Тепер бачу маму, усю в крові на землі.
Степанида стала плакати, дрижала всім тілом, а Петро вспокоював її, як міг.
— Лишіть її, пане сотнику, нехай виплачеться,— каже Рухля,— від того зараз їй на серцю полегшає. У неї усе горе під серцем запеклося, скаменіло. Нехай розтає і зі сльозами витече.
Петро держав Степаниду в обіймах, поки не заспокоїлася.
— Опісля я втратила пам'ять і не знаю, що було далі. Пам'ятаю лиш, що мене кудись везли на санях, коні гнали вихром, а по боках гнали кляті драгуни....
— Решту я тобі доповім, моя голубко. Покотило прискакав до Самари і розказав усе. Ми зібрали гурток козаків і пішли в погоню. Москалі через хуртовину задержалися у цій коршмі. Цій хуртовині треба подякувати, що ми здогонили харцизів ще на козацькій, запорозькій землі. Тепер ти безпечна, і, як лиш подужаєш, вертаємося додому.
— Я вже почуваю себе добре і можу їхати, хоч би і зараз... А що з москалями сталося?
— їм сталося те, на що собі заслужили. Ввійшов Покотило:
— Здорові були, пані! Який я радий, що вас вже бачу при пам'яті...
— Немає причини радіти: моєї матусі вже немає... Вона знову стала плакати...
Покотило шептався з Петром.
— Приклич сюди Терешка. Прийшов Терешко і привітав Степаниду.
— Можемо зараз вертатися... Прикажи запрягти сани, які лиш є, бо й жидів забираємо з собою...
— А жидів нам нащо?
— На те, що вони — добрі люди, а ця жидівка життя врятувала моїй дружині. Коршму підпалимо, щоб і слід загинув. Скажи, осауле, нашим козакам, що я дуже гнівався би, якби тим нашим жидам в дорозі пакостили. Тепер зроби ще так: прикажи принести повішених москалів, якщо їх цієї ночі ще вовки не погризли, до коршми, нехай згорять враз з драгунами. Драгунські коні запрягти до саней, а сідла позабирати.
— Так не можна,— каже Терешко.— Московські сідла значені, і легко їх пізнати. Та вони й так нашому козакові не годяться. Краще нехай згорять ураз з драгунами.
— Добре кажеш, так і зроби. Підожди ще... Я купив у жидів корову, треба буде зарізати та м'ясо зварити, бо з нашими харчами, здається, вже скупо.
Козаки вийшли, Степанида при помочі Рухлі стала одягатися. У неї дрижали ноги і голова ходором ходила.
— Так ми, Петрусю, їдемо прямо на батьківський хутір?..
Петро глянув на Рухлю — і вона перечила головою.
— Ні, серце, на татовий хутір нам не по дорозі — ми поїдемо прямо у Самару, а на хутір пізніше...
— Треба ж нам матусю похоронити...
— Усе зробиться, моє серденько... Та ти подумай, що на татовім хуторі москалі усе пограбували — не знайдемо там ні ложки, ні миски,— а ти нездужаєш і тобі треба спочити...
Степанида вже не перечилася...
Козаки збиралися в дорогу. Витягли з-під снігу сани і складали на них сотникове добро, другі справляли м'ясо з зарізаної корови і складали в казани. Одні сани відступили жидові, і він з жінкою виносив на них свої статки.
Надворі вибралося на гарну погоду. Потиснув морозець. Вітру не було. Небо ви погодилося. Сходило сонце.
Козаки, поснідавши, запрягли коней у сани. На одні сани посадили Степаниду з Рухлею, щоб її в дорозі доглядала, на другі поскладали сотникові скрині.
а наостанку їхав жид з своїм майном. Сонце вже підійшло високо, заки рушили з місця, а його яркі промені, відбиваючися від примерзлого снігу, аж очі сліпили. Покотило з кількома козаками лишився в корш-мі, котру підпалили в кількох місцях. Шлях був дуже важкий. Треба було не раз промощувати дорогу заступами, котрі забрали з коршми. Вже вечоріло, як добилися до полкового хутора в Новій Самарі.
VIII. ВДОМА
Увесь той час полковник дуже хвилювався. Виправив сина в таку хуртовину, серед якої можна було пропасти. А, може, попав у засідку, і вже повезли його в кайданах?
Полковник не спав цілу ніч, виходив часто на рундук і наслухував, хоч знав добре, що так швидко з Кривулі не можна вернути. Рано, як хуртовина вспо-коїлася, післав кількох козаків на сотників хутір. Вони принесли сумну відомість, що хутір спалений дотла, що попалилися в стайнях воли та корови, бо нікому було їх рятувати. Драгуни нікого до пожару не пускали і стріляли в людей, які хотіли наблизитися до хутора.
— Добре, що сотник втік завчасно, бо не жити б йому нині.
Полковник хвилювався:
— Немає тепер безпечного місця на нашій Україні. Цариця усюди пхає свої гострі кігті. Може, й нам прийдеться втікати у світ за очі.
— Куди ж ти, брате, втечеш? — питала крізь сльози Марта.— Сам кажеш, що усюди досягнуть царицині кігті.
— На Січ втечу.
— А що станеться з жіноцтвом, котрому приступу на Січ немає?..
Полковник не відповів нічого. Ходив в задумі по хаті: