Хацкель. А!.. Це розумна ідея...
Оксана. І знаєте що? Я буду теж говорити одверто... Добре?
Хацкель. О, прошу дуже.
Оксана. Скажіть одверто: ви любите мене?
Хацкель. О, панно!..
Оксана. Ні-ні, одверто, одверто, як самому собі. Хацкель. Я вас поважаю так, що... Оксана. Ну, словом, ясно.
Хацкель. Чекайте. Я не можу сказати, щоб горів пристрастю, але моє чуття остільки дуже, що я навіть давно маю намір прохати вашої руки... Я розумію, зараз це виходить якось...
Оксана (затуляючи руками лице, немов від хвилювання). О, я цього не сподівалася.
Хацкель. Ви одмовляєте мені?
Оксана. Ох, ні... Я для того й спитала вас. Річ не в цім. Ми ж не зможемо побратись: ви — єврей... Чекайте. І знаючи ваші погляди на ренегатів...
Хацкель. Панно! Я мушу вам сказати, що погляди мої трохи змінились на цю справу. Я навіть тепер збираюсь прийняти православіє.
Оксана. О?? Невже?.. Як я рада! Але... Ах, ви не знаєте, як тяжко з старими людьми... Тато, наприклад, неодмінно хоче, щоб я вінчалась. (Несміло дивиться на нього).
Хацкель. Чекайте. Мені здається, що він навіть в розмові зі мною висловлював інші погляди. Я навіть дивувався, що така поважна людина так по-молодому думає.
Оксана. Ах, то слова тільки! То другим можна, а я повинна вінчатись. Розумієте? Я на це дивлюсь не так гостро, як ви. Мені все одно, але ви, котрий так сильно й гаряче стоїте за вільний шлюб...
Хацкель. Вибачайте... мушу виправити помилку: стояв. Тепер я інакше думаю про це.
Оксана. Невже? Господи, ми ж ще так недавно з вами балакали.
Хацкель. Бачите, я власне ще остаточно не вияснив. Але в даному разі, коли ідея вимагає, то можна пожертвувати деякими своїми поглядами. Потім, я не брав на увагу дітей. Ради дітей ми повинні вінчатись.
Оксана. Звичайно! Звичайно! Ох, невже це буде? Мені просто не віриться... Татко буде страшенно радий! Він так гарно до вас відноситься... (Схаменувшись). Ви не смієтесь з мене, що ніби сама кинулась вам на шию?
Хацкель. О, панно! Оксаночко...
Оксана. Потім, розумієте, татко такий чудак: хоче, щоб ми особисто ні одною копійкою не користувались з тих грошей. Але це вже занадто суворо, правда?
Хацкель. Невже таке його бажання?
Оксана. Отже, подумайте. "Ви, каже, повинні самі зароблять на себе. Це, каже, гроші не наші, а народні, треба їх передать цілком народові. Ми, мовляв, тільки передаточний пункт". Мені здається, що це занадто. Правда?
Хацкель. Звичайно. У всякому разі хоч би за услуги передачі ми маємо право щось мати.
Оксана. Іменно! Але, знаєте, він хоче, щоб мій чоловік зараз же зорганізував комітет і туди передасть усі гроші. Так що ніякого відношення й не будем мати до них. Як з цим бути?
Хацкель. Чекайте... Як же так? Невже він не вірить нам?
Оксана. Ні, він іменно вірить, і через те...
Хацкель. Позвольте, але при чому ж тут законний шлюб і таке інше? Потім ви сказали, що він всі гроші дає зятеві.
Оксана. Ну да! Щоб той передав у комітет.
Хацкель. Значить, він нотаріальним порядком переведе всі гроші на зятя, а той...
Оксана. От-то-то бо й є, що ні. Він за собою всі права зоставляє.
Хацкель (починає дратуватись). Чекайте. Я нічого не розумію. Навіщо ж йому той ідіотський — вибачайте! — зять?
Оксана. Як навіщо? Це ж мій муж.
Хацкель. Ну да, я розумію, але при чому тут гроші? їй-богу, тато ваш — вибачайте! — якийсь комик. Він носиться з цими грішми, як... вибачайте мені, дурень з писаною торбою... Коли він хоче справді їх дати на якусь ідею, то...
Двері їдальні раптом розчиняються, і в страшному гніві вибігає Захар
Назарович.
Захар Назарович (весь червоний, дрижачий, показує рукою на двері в сіни й не своїм голосом кричить). Геть!! Геть звідси зараз же!
Хацкель (підводячись злякано). Добродію!..
Захар Назарович. Геть, а то я тебе... (Озирається, щоб щось схопити).
Оксана (до нього). Таточку, таточку, не треба так. (До Хацкеля). Добродію, ідіть собі швидше, ви мені більше не потрібні.
Вбігає Секлетія Лазарівна.
Хацкель. Чекайте, але що ж це таке?
Захар Назарович. Геть, кажу, звідси! (Дрижить).
Оксана. Таточку!.. Добродію! Я вам кажу, забирайтесь, ви більше непотрібні тут!
Хацкель. Чекайте ж! (Повертається й хутко виходить).
Захар Назарович (безсило падає в крісло, важко дихає). Ху!
Оксана. Таточку, заспокойся.
Секлетія Лазарівна. Що тут таке вийшло? Цей жид образив вас? Я бачила, Захар Назарович сидів у їдальні, думала, не хоче перешкоджать вам...
Захар Назарович, Це така мерзота... Це...
Оксана. Таточку, тобі треба лягти. Секлетіє Лазарівно, поможіть, будь ласка: татові треба хоч дві хвилинки полежать після такого вибуху.
Захар Назарович. Не треба, не треба, я й так... Пройде.
Оксана. Ні-ні-ні, вставай... Ходім, ти мусиш лягти. Під ту руку беріть, Секлетіє Лазарівно!
Секлетія Лазарівна. Ось-ось... Нічого, нічого... Тут в їдальні на канапі можна лягти... От жидова підла! Ви скажіть же таке... Вліз в чужу хату й ще тобі...
Заходять в їдальню. Якийсь час нікого нема. З сіней хутко виходить Тихенький.
Тихенький (гукає). Секлетіє Лазарівно! Секлетія Лазарівна (вибігає з їдальні). Тш! Не кричіть.
Тихенький. Що таке?
Секлетія Лазарівна (шепотом). Захар Назарович трошки заслаб. З Михалевичами він посварився! Потім ще зараз тут таке вийшло. Крий боже! Той жид, Хацкель, забрався сюди, щось їм сказав. Та оце його вигнали Оксана й старий. Розумієте? Тш! Чого ви не з'являлись? Вона і вчора питалась про вас.
Тихенький. Я трохи слабий був.
Секлетія Лазарівна. Це після агітації? Мабуть, застудились. Глядіть же, Євмене!.. О, ще когось несе. Якраз не в пору. Хотіла ще сказать.
Входить Кіндрат Пилипович.
Кіндрат Пилипович (голосно). А чого то в вас двері настіж, як у корчмі? Експропріацій не боїтесь? Ху! Жену аж два квартали за цим люципером і не дожену. Чого вас нечистий так пре, наче за вами ціле "Співоче Товариство" женеться? Ха-ха-ха. Драстуйте. Що це вас не видно? Розказуйте ж, як вас там мняли хлопці на Червоній Балці?
Тихенький. Ніхто мене не мняв...
Секлетія Лазарівна. Вибачайте, я на хвилинку. (Виходить).
Кіндрат Пилипович. Та я теж на хвилинку. (До Тихенького). Спеціально за вами, хотів розпитати, як вас там приймали. (Роблячи серйозне лице). Ні, справді, що там у вас, я чув, вийшло? Арештувать хотіли?