Й коли тільки день минув? Як то каже дядько Тили-мон: бовкнуло, наче відро у криницю. Між погрібником і старою клунею, під усохлою вишнею, ледь-ледь курить багаття, над багаттям вариться куліш у казанку, притаковленому на цеглі. Вже вварився, вже вмліває, і від гострого духу страви в мене паморочиться у голові. Біля багаття — баба Ликора і наша сусідка Надька Срулиха, виряджена в якесь рясне зелене плаття, наче вона сидить навпочіпки в молодому кучерявому горосі. Радий, що на мене й не дивляться, нищечком лягаю на простеленому на землі лейбику й дивлюся в небо, в якому сизіють пера далеких хмар. Наче то летіла велика птаха, а її десь підстрелила війна. Птахи не видно, тільки пера в блакиті...
А краєчком вуха дослухаюсь до розмови неподалік біля багаття.
— Отако йде з поля, як привид. Упізнаю — й не впізнаю, вона — чи не вона... Самі ноги побігли, а руки самі зачинили двері...
Духмяна пара з казанка лоскоче ніздрі, дуже хочеться скуштувати кулешу, що пахне засмажкою — салом з цибулею, але очі злипаються. Й дивно: мої ноги так гудуть, наче вони, хоч і натомлені, ще кудись біжать самі.
— І я так само: зачинилася на шламбон, а сама в шибку влипла, бо ж боюся, щоб не зайшла і до мене... Таке горе, таке нещастя... А жижки затремтіли так дрібненько, що я й сіла на долівку, а встати на годна.
Баба Ликора ставить біля мене на траві полумисок з кулішем, дає в руку скибку пахучого житнього хліба. Я знаю, що в нас такого хліба нема, отже, принесла Надька Срулиха: її хліб, а баби Ликори куліш, отак і повечеряють.
— Тільки студи, бо язика поприщить,— повчає баба Ликора.
Починаю студити гарячий куліш, дмухаю й дмухаю, аж поки можна зачерпнути згори дерев'яною ложкою. Поволеньки сьорбаю, а ноги гудуть — і наче кудись біжать оце по Овечачому. Вихлебтавши полумисок, лежу горілиць на лейбику.
— Й то все правда про неї, бабо Ликоро? — долинає від багаття, яке майже згасло.— Бо аж не віриться.
— Правда... Скільки тої правди всякої...
— І ото вона з них вечерю варила в печі?
— А варила! Ще й приспівувала: оце для вас, дітки, вечерю варю, бо ви голодні, то нагодую.
— Господи, святий та кріпкий! Варила й співала?
— Бо поки душі їхні губила, то з ума зійшла... Чи до того з ума зійшла, чи вже після того, хто відає?
— Душогубка!
— Бо голод! Чи ти сама забула про той голод? Черву їли з городів, але й черви не стало. То вона своїми дітьми та й своїх дітей надумала годувати.
Якусь казку страшну розказують. Усяких страшних казок наслухався, а такої ще не чув. А може, це вони про Ксеньку Гирчиху? Не може бути, щоб про Ксеньку Гирчиху. Авжеж, привид привидом, примара примарою, але чи скривдила кого? Хіба що її ниньки у вільшині кривдили, мало не втопилася в копанці. І мене, сонного, вчамрілого, знайшла в бур'янах, надумалася нести до баби Весни, аби порятувала. Не антихрист во-, на, а блаженна, бо тепер усякі блаженні ходять по селах. Дядько Тилимон казав, що ніколи ще стільки блаженних не ходило по світах, як тепер.
— Бач, Надько, а тепер шукає своїх дітей. Ото вже де той голод, а вона й досі шукає своїх дітей.
— Де ж вона знайде їх?
— Еге, де знайде?.. Ніде... А як чуже вхопить? А як чужому заподіє те саме, що своїм заподіяла?
— Скільки ж це її в Овечачому не бачили? Довго. Може, комусь і заподіяла?
— Може, й заподіяла, хіба сама скаже чи признається? Час такий, що ніхто не вдивиться за нею. Добре, що в тебе дітей нема, а то мучся ще й через неї.
— Ото й мучуся, що нема. Краще б з дитиною мучитися.
— Пішла з Овечачого, але ж знов сюди навернеться...
Ще гомонять баба Ликора з Надькою Срулихою, а я зморююся так, що й не ворухнуся, поволі засинаючи під їхню страшну казку, яку розказують одна одній. Мої ноги вже не гудуть, уже не біжать. Уві сні чую, як щось відриває мене з простеленого на землі лейбика, підносить угору — і я пливу на чиїхось добрих та ласкавих руках, пливу так, наче на пухнастій хмарі, що ліловіє під кволими вогниками зірок. І чую, що руки, які підняли мене з землі, збудливо й тонко пахнуть коренем татарського зілля...
БАБИНА ХАТА ПІД СТРІХОЮ
Начудуватися не годен з чудної баби Ликори. Гасає скрізь, наче кобила циганська, та ще схопивши мене за руку, а на гадці одне: — А як там хата наша... І задирає пелехато-попелясту голову, наче — крізь стіну, коли ми в сусідів, або через дерева й кущі, коли ми на волі,— намагається побачити свою хату, сховану за вербами, під рядком осокорів, поміж вишень.
І коли вертаємося з походеньок по Овечачому, то як радіє бабине та моє серце: ген-ген уже обійстя наше вгадується поміж інших обійсть. Ген і стріха майнула сіра, солом'яна, витіпана дощами, схожа на сіре горобине крило. І латка білої стіни всміхається святковою білиною — та й ховається. І вузеньке, примружене віконце з причілка дивиться з лагідною, голубуватою ласкою в чотирьох шибочках.
Хоч і на коротку часинку відлучаєшся від хати, а вона за цю часинку мовби змінюється трохи. Не те що чужішає, а... таємничішає і добрішає. Так почуваюся, наче маю ждати негаданих таємниць якщо не з садка, то з хліва, якщо не з погрібника, то з сіней. А в сінях цікаво дивлюся на драбину, що пнеться на горище, а там—відхилено вгору ляду. І з острахом позираю на двері до комірчини.
А за хатнім порогом здається, що в хаті хтось таки є!
Уже з порога намагаюся зазирнути і в штандари, і в ковбашку, й на піч, і під ослони, й під тапчан. О, щось шарудить у печі за затулкою, чи тільки причувається, що шарудить? І баба Ликора прислухається до хати, наче хата щось тишком-нишком їй каже, а вона слухає...
Потай у сінях заглядаю за драбину — таки нікого. Може, на горищі? По драбині здираюся вгору, обережно просовую голову на горище — а далі боюся. На горищі — темрява, де-не-де через шпарки в стрісі проривається сонячне світло, як золоті батоги.
Може, таки в коморі? Спускаюся драбиною, остраш-ливо відчиняю двері — сутінки в коморі, запах мишей і порохна.
О, баба Ликора з кимось розмовляє в хаті! Поки я ото нишпорив, поки шастав по* закамарках,— воно об'явилося.
— Бабо, з ким ви тут? — влітаю до хати. А баба Ликора:
Сама з собою гомоню.
— Сама з собою? — недовірливо оглядаюся по кутках.