— Втекла з дому!
— А чого ж це від рідної матері тікати?
— Я не від матері, я від отого...— Стаючи навколішки, вона охоплює обома руками сухі бабині коліна: — Бабо Ликоро, врятуйте мене!
— Від Корнія Потуги? — здогадується вона.— Як же я тебе врятую? Недавно сюди навідувався, питав за тебе.
— Навідувався?.. Сховайте в погребі чи на горищі... Або в клуні! Бо не можна мені додому.
— То йди в клуню.
— Е-е, зараз не піду, щоб не побачили. Пересиджу отут на межі, поки смеркне.
І коли вже літній вечір стає такий темно-зелений, як латка конопель на городі, Фрося навзгинці перебирається в клуню. А в клуні ховається за купою соломи та за дерев'яною перегородкою. Баба Ликора виймає в стіні одну дилюку, другу, третю — й тепер з клуні можна вилізти надвір.
Якась верета, якась лейбчина, якась подушка-млинець — і така ось тепер у нашої Фросі постіль. Вона скулюється калачиком і заплющує очі: видно, добре зморилася...
Тільки ми з бабою Ликорою сідаємо до столу за куліш, що пахне кропом та шкварками, як двері стиха — рип, рип. На порозі виростає Корній Потуга, а від нього на всю хату — запах німецького одеколону.
— Не бачилися давно з вами,— сміється,— добрий вечір.
І оглядається по хаті, шукаючи когось очима.
— А де Фрося?
— Яка Фрося? — дивується баба Ликора.
— А я до вас з гостинцями... Це патефоні Корній Потуга ставить на ослоні обшитий блакитним крамом прямокутний ящик з блискучою металевою ручкою обіч та з сяйливими бляшками на ріжках. Преді мною на столі лягає паперовий кульок, з якого п'янко пахне цукерками, так що той запах дражливо лоскоче в носі.
— Це крепдешинова блузка для Фросі,— й він кладе якийсь пакунок на ослоні.— А це вам, бабо, дівоцька спідниця.
— Не хочу ніякої спідниці,— вона відпихає його рябу, волохату руку зі спідницею.— Маю все своє.
— Е-е, не хоче баба дівоцької спідниці, не хоче бути дівкою... То де ж Фрося? — І поглядає на двері, наче та ось-ось появиться на порозі.— Де вона?
— Кажу, не знаю.
Корній Потуга обома руками береться за блакитний патефон — і ось уже таємничий ящик розчиняється. Боячись дихнути, зовсім забуваючи за недоїдений куліш, я ще дужче витріщаюсь на те чудо. Корній Потуга заводить якусь корбу — і скоро в патефоні крутиться, шелестить кругла чорна пластинка, на цій пластинці на тонкій сліпучій голці тремтить щось таке округло-продовгасте, з вигнутою шиєю, й сичить, і потріскує,— й раптом з цього шуму б'є музика та спів.
Спершу жива музика, а потім уже — спів живий.
Це так несподівано, що я не можу втямити, звідки вони беруться. Невже грають і співають у патефоні? Дурнувато дивлюся на вікна, в які заглядає ніч, бо мають на вулиді грати й співати. Але ж... ні, таки в хаті! І невже в патефоні? А як вони там усі вмістилися?
Вражено дивлюся на бабу Ликору, наче жду від неї розгадки цієї загадки, але баба тільки супиться невдо-волено.
Зсовуюся з лавки на долівку, ступаю ближче до патефона.
Садок вишневий коло хати,
хрущі над вишнями гудуть...
Пісня лине з блакитного патефона, а я вірю й не вірю, що таки звідти. Зрештою, чорна пластинка перестає крутитися, блискуча голка перестає бігати по міл-кесеньких рівчачках, які лежать впритул один до одного, щось клацає,— і пісня під музику втихає. Корній Потуга переможно дивиться спершу на мене, далі на похмуру бабу Ликору й каже:
— А тепер для Фросі поставимо ще одну пісню. Й поглядає на піч так, наче Фрося має бути на печі, сховалася там.
Засвіт встали козаченьки
в похід з полуночі...
І знову я не можу збагнути, як у такому малесенькому патефоні можуть разом уміститися стільки співаків та музикантів, котрі з волі Корнія Потуги співають і грають. Пісня лунає на всю хату, й мені самому починає здаватись, що Фрося не може не почути її. Не може не почути й не може не прийти, бо хто ж такою піснею не заслухається!
І я очікувально поглядаю на хатній поріг.
Пісня згасає, як свічка. Спроквола озивається баба Ликора:
— Йди своєю дорогою, Корнію... Чого марно залицяєшся до старої баби? А Фросі в моїй хаті нема. І звід ки ти вбив у голову, що вона тебе любить?
— А кого ж їй любити? Ха-ха, полюбить! І він півнем проходжується по хаті.
Та й — чи не ластівка влетіла в сіни? Так шелестить, наче ластівка, але ж яка ластівка вночі? Обертаємося на двері —— і входить Фрося.
— Хто це? — виривається в баби Ликори.
— Та це ж Фрося,— чомусь шепочу перелякано. — Прийшла таки на пісню! — радіє Корній Потуга.— А я що казав? Та на такі пісні... з могил повстають.
Фрося — в якомусь павутинні, в пір'ї, в соломі, що поприставали не тільки до одягу, а й до розмаяного волосся.
— Ось Корній тебе шукає,— недобрим голосом каже баба.— А я знаю, де ти ходиш? Чи ти мені кажеш, де ходиш?
У Фросі в очах — і мука, і злість, а Корній Потуга усміхається їй так, наче найдорожчій людині.
— Я знав! Хтось бачив, то казав! — торохтить горохом слів.
— Я вже ниньки бричкою приїжджав, а це прийшов... Ось!
Він однією рукою показує на патефон, а другою бере з лавки оту блузку, стріпує нею — і в півтемній хаті спалахує полум'я квітчастого краму.
— Твоє! Бери й носи на здоров'я!.. А твоїй бабі Ли-корі — дівоцька спідниця, нехай носить і молодіє!
— А де ж ти розжився?
— Війна — от і розбагатів!
— Це правду кажуть про Турбів? Що й ти там був, на отому погромі жидівському? Чи не з Турбова оце добро?
Обличчя в Корнія Потуги поволі брезкне:
— Знайшла кого жаліти — жидів! Бери й носи на здоров'я... Вчора — вони, а сьогодні ми. Війна все перевернула догори ногами.
Фрося вириває ту квітчасту блузку з його рук — і вона хуркітливим полум'ям летить у куток.
— А завтра вже мені чекати погрому від тебе?
— Фросю, та я ж тебе люблю,— спроквола каже Корній Потуга. І вже до баби Ликори: — Хоч би ви їй сказали, що я люблю її. І женитися хочу, а вона тікає від мене.
Стає тихо-тихо, аж чути, як надворі— під вітром ви-гойдується низька яворова гілляка, тручись об солом'яну стріху.
— А я вже в тяжі,— мовить Фрося.
— Свят-свят,— виривається в баби Ликори, що опускається на скриню.
Я здивовано дивлюся на Фросю, бо не можу втямити, що вона каже, чому усміхається блідою змученою усмішкою.