Баба Ликора підводить пізню гостю до ослона, садовить на покуті.
— Чую, що співають — і я не вірю спросоння,— каже.— Сідай, Христе... Як же ти добилася з Турбова?
— Сама б уночі й не дісталась до тебе, але на возі підвезли, а тут уже хлопець якийсь овечацький поміг.
— Тарапатий! — виривається в мене, значить, не причулося.
— Побоялася у шибку стукати: а як злякаю? Бо тепер усякі страхи вештаються опівночі,— розказує гостя на покуті.— Ну, я додумалася заспівати, а хлопчина підспівує... Це ж "ми, Ликоро, таких пісень у дівоцтві співали з тобою колись. Думаю, почуєш — і не злякаєшся, бо здогадаєшся, що то я добилася аж із Турбова.
Баба Ликора підпирає долонею щоку, жебонить:
Зеленее жито, зелене,
хорошії гості у мене,
зеленее жито буду жати —
хорошії гості до хати...
Слухаю дзюркітливий бабин спів, а сам не можу відірвати погляду від застиглої на покуті Христі. Дивиться — й наче не бачить ні хати, ні баби Ликори, ні каган-ця-бликуна на кзинці, ні мене на тапчані.
— Питай, чого добилася до тебе,— каже стиха.
— Сама скажеш, а я гостям рада,— це баба Ликора.— Либонь, до когось із своїх родичів тут, в Овечачо-му.
— До тебе, а вже потім до родичів...
І зненацька я здогадуюся: таж ця Христя сліпа на обоє очей! Тому-то Тарапатий і привів до нашої хати. Привів — і зник, бо він часто як сова: вдень спить, а вночі літає.
— За Турбів чули тут? — озивається сліпа Христя. Каганець блимає, баба Ликора мовчить. І я нічого
про Турбів не чув такого, щоб оце згадати. Але мимоволі зводжусь на тапчані, бо, либонь, зараз почую щось страхітливе, й прикипаю зором до невидющого обличчя нічної гості.
— Погром...
Незнайоме слово — погром — зловісно падає в глуху тишу сонної хати, де по кутках куняють кошлаті ворушкі тіні, які не здатне розігнати тремтяче світло гасника. Я не знаю, що таке погром, але слово остуджує мою свідомість раптовим холодом криги. Баба Ликора осіняє себе хресним знаменням, і голова її підсіченим качаном обвисає на груди.
— Який погром? — усе ж запитує.
— Жидівський...
Я натягую рядно до підборіддя, наче рядном сподіваюся захиститися від того погрому, про який цієї пізньої пори забалакали в хаті.
Чую, скімлить щось надворі, чи то гострим пазурчиком дряпає шибку, аж душу від того дряпання морозить — зовсім тихесенько луцає, а то пронизливо, хоч і не голосно. Зіщулююся, потерпаючи від неясної небезпеки, та раптом починаю розуміти, що це не скімлення й не дряпання по шибці, що це Христя плаче на покуті.
— Христе, Христе! — баба Ликора до неї.— Стільки горя, що де й сліз набереш.
А вона так і заходиться невтішним плачем.
— О-о... о-о... о-о...— хоче сказати щось, та лише булькає в горлі, та лише зіпає широко розтуленим ротом.
Баба Ликора взяла кухоль води, ллє до рота, а вода в рот не потрапляє, цідиться по підборіддю, й лише зуби клацають.
— Не плач, Христе, не плач,— вгамовує баба Ликора.— Ти ж не бачила погрому, ти ж сліпа з колиски.
— Нема бога на світі, нема, бо якби він був, то зглянувся б...
— Христе, хіба ти знаєш за бога, що кажеш? Є бог — на грішних і на праведних, є божа воля на нелюдів, на німців.
Зойк уже не такий гострий та страшний, в горлі харчать слова:
— В суботу... В суботу поліція понаїжджала на возах і на конях... І німці... Німці в машині сиділи, а поліцаї ходили й загадували. Поліцаї і турбівські, і всякі позбиралися. Поліцаї ходили по жидах — і все гребли в їхніх хатах. А хто не віддавав золото — били. Старий Іцик став на вигоні навколішки — й молиться. Його прикладами гамселять, під пахви тягнуть, а він молиться до свого бога... Поліцаї б'ють жидів, а Клара б'є свого сина Зяму, там такий гарний хлопець у неї. То я до них у двір — і розбороняю, бо де ж видано, щоб мати над сином чинила наругу, чи тут поліцаїв мало. А вона й мене бити. Не лізь, кричить. Не лізь, кричить, хай я свого Зяму наб'ю. З маленького пуп'яночка не била ніколи, все берегла. А тепер, каже, наб'ю, бо ніколи більше не доведеться. Бо чи є така мати, щоб не била свого сина? Чи є такий син, щоб не согрішив перед матір'ю? А Зяма тяжко согрішив, ой тяжко. Бо чого такий ледачий, чого сидів у хаті? Скільки разів казала, щоб десь тікав, щоб у лісі сховався, щоб не чекав смерті. Я вже стара, куди тікати, а він, отакий гевал, полінувався. То хоч кулаки на ньому зіб'ю, бо вже ніколи материних кулаків не скуштує!.. Лементує — і б'є свого Зяму, аж дрантя з нього сиплеться... Зямо, кричу, тікай, чого від материних кулаків не тікаєш? А він, сердешний, стоїть і хоч би заплакав, то ні, липі кривиться, лиш сам підлазить під материні кулаки, наче йому нема солодшого... Ну й чудний народ, я ще не бачила чуднішого! Та чого ви боїтеся, каже, чого лементуєте, чого молитесь, чого б'єте одне одного, коли вас на станцію хочуть відправити, а там посадять на поїз.д, а поїздом уже повезуть чи на Вінницю, чи на Бердичів,— усі поліцаї кажуть про це.
Сухий, з хрипами, голос гасне в Христиному горлі, наче вогонь, лише дихання рветься з грудей — й опадає, рветься — й опадає. І дошкуваті груди ходять ходором, наче жорно їх давить, ніяк не зсунеться.
Краєчок рядна я натягую на одне вухо, бо страшно слухати, а друге вухо все-таки виставляю, бо хочеться чути.
— Ой кричали, ой лементували... А пейсаті навколішки — й молитися, й руки до неба тягнути, до Бога, щоб змилостивився... Бо вже чекали на таке. Ото хто вернеться з Вінниці, то питають, чи у Вінниці спокійно. Й за Бердичів так само, чи нема погрому. Не чулося, а тут — нате...
Задерши голову, Христя сидить на покуті, сидить рівно, тримаючи вузлик на гострих колінах, а мені здається, що дивиться на мене своїми вибраними, невидющими очима — й хочеться в стіну влізти.
— А Гершко Лейбович? — зовсім тихенько озивається баба Ликора.
Сліпа Христя все пече мене й пече невидющими очима.
— А Гершко, твій сусіда? — вже голосніше баба Ликора.
Христя сахається, наче злякалася голосу, й відводить убік невидющі очі.
— Як залементували на кутку, Гершко й кличе мене через тин.
— Боже, боже...— шепоче баба Ликора.— Покликав?
— Покликав, а я до нього йти боюся, бо там уже поліцаї пораються в хаті... Гершко мене кличе, а я стала — й не йду. Я не йду, а йому йти не можна до мене, аби не подумали, що тікає. Перехрестилась від страху— та й пішла на Гершків двір,бо мало не плаче... То він і віддав твій товар...