То це ти бусурманом діло?.. О, чуєш, як схлипує на печі...
Здирається щось на лежанку, вже зовсім близько важко сапає. Мені здається, що то сирицевий вуж-га-рапник шукає мене, ось-ось обпече вогнем, обів'ється довкола ніг. І страшний крик виривається з моїх грудей, аж шибка дзенькає у вікні.
— Ільку, Ільку, злізь,— благально баба Ликора.
— Та я ж хотів... погладити...
— Йди собі своєю дорогою, бо ти його так налякав, що й баба Весна чи відшепче... Господи, й де стільки горя береться на людські голови?
Здається, я лечу кудись на крилах свого крику, лечу й лечу, аж поки знову провалююся в темне й глухе провалля.
В цьому проваллі десь дзюркоче струмок, тихесенько так і журливо, той струмок наче манить і кличе до себе. Ступаючи наосліп, я обачно розводжу руками темряву, наче воду, й темрява розступається, вже зовсім близько має бути манливий струмок.
І зовсім це не голос струмка в нічній темряві, а голос Онисі!
Це Онися озивається до мене:
— Агов, ти хто?
Голос її чую, а самої не бачу, то зупиняюся в проваллі, сторожко нашорошую вуха в темряві, бо десь вона має бути зовсім близько, неподалік.
— Куди біжиш?— чується її голос.
Де вона сховалася, що не видно, де? Темрява розіллялась, як море, а в темряві хоч би одненька зірочка присвітила!
— А ходи-но сюди ближче, не бійся.
І тоді я схоплююся з печі, скочуюся на лежанку, ладний бігти надвір, бо саме там десь має бути вона, звідки кличе.
— Ти куди? — Руки баби Ликори перепиняють мене біля лежанки.— Стій! Куди?
— Я до Онисі! Пустіть...
— До якої Онисі?
— Хіба на чуєте? Кличе...— пручаюся.
— Та вгамуйся, оглашенний!— стискує мене в обіймах.— Де ти почув Онисю? Нема її, вже поїхала кудись, ніч кругом.
— Не поїхала, пустіть, бо кличе!
— Господи, спаси й помилуй,— хрестить мене пучками пальців баба Ликора.— Спаси й помилуй нас, грішних. Де ти, царице-заступице? Зглянься.
Я затихаю в її руках, прислухаючись, може, знадвору долине голос Онисі. Бо десь вона під хатою, має покликати.
І засинаю, знову провалююся в провалля.
Може, тут, у проваллі сну, знову побачу її на коні?
— Спаси й помилуй, спаси й помилуй...
ДІД ТАНАС РОЗКАЗУЄ ПРО ТАБІР
— За цього козака я сам візьмуся! — нахваляється дід Танас.— Усе з бабою Ликорою та з бабою Ликорою — ось і сам поволеньки бабою став. Хирляк! Не годиться нікуди. Ану збирайся, та підемо в ліс на косовицю.
— Еге, він тобі косу в руках триматиме!— це тітка Ніла озивається.
— І триматиме!
— Хай уже йде,— зітхає баба Ликора.— А то все зі мною та зі мною за руку. Хай побігає в лісі, а я спочину.
— Нехай проїде верхи на коні,— підморгує дядько Тилимон.— Як справжній козак!
А мені віриться й не віриться почутому: невже я проїдуся на коні? Хвиля радості хлюпає в душу.
— Авжеж, тепер маємо коня, то хто нам накосить на зиму сіна? Самі вдвох і накосимо.
Дядько Тилимон збирається на косовицю, а тітка Ніла допомагає йому ладнатися. Баба Ликора сидить під образами за столом, підперши сухе обличчя зразу аж двома долонями, відтак воно скидається на великий зів'ялий гарбузовий цвіт, що висить на плоті. Наче то й не баба горбиться за столом, а невловима журба горбиться...
Дядько Тилимон заходить до стодоли й незабаром виходить на обійстя, ведучи на поводі чалого коня. Чалий кінь помітно накульгує на передню ліву ногу, зате весело дере морду й позирає довкола з хмільною радістю в очах.
Це — позичений кінь. А позичив дід Танас Нездій-минога, який уже нездужається не те що коня доглянути, а й самого себе. Про діда Танаса Нездійминогу доводилося чути, що в нього взимку і льоду не випросиш, але я не вірю. Мабуть, це обмова. Бо ж, як подумати, ніхто взимку ні в кого льоду й не просить: усім вистачає непрошеного. Та й дивіться, людоньки добрі, ось позичив-таки свого чалого коня дядькові Тилимонові!..
— Ну, сідай, сідай,— він підсаджує мене на коня,— та міцно тримайся за гриву!
Тримаючись за вуздечку, дядько Тилимон веде чалого коня, водночас заспокійливо поляскуючи мене по коліну.
Кінська спина погойдується піді мною, й так само погойдується мій дух: то від солодкого остраху опускаючись донизу, то від солодкого захоплення підносячись угору. Й зелене Овечаче довкола погойдується, наче також їде на коні. Й синє небо наді мною погойдується, наче також їде на коні.
У лісі доводиться злізти з коня, бо на стежці дубове гілля починає смикати за сорочку, за вуха, за чуб.
Спиняємося біля сизого плеса, схожого на сизокрилого голуба, який наче тут упав на зелену траву, розпростерши широкі крила на весь розмах. Чалий кінь пасеться під старими дубами, що обступили плесо. Дядько Тилимон ножиком вирізає довгу горішину, обчищає від листя, чіпляє волосінь з гачком.
— Ото маєш вудку на рибу!
— А наживка?—питаю.
— Ось і наживка...— Він схиляється над осочкою, на яку скочив зелений коник, і тієї ж миті коник опиняється у курінці його долонь. Дядько проворно чіпляє коника на гачок.— Ось і лови...
Сам з піщаного білого берега закидає вудку у воду, високий поплавець з гусячого пера завмирає на поверхні. Я ще ніколи не ловив рибу, а тому злякано й цікаво завмираю біля вудки, втуплюючись у поплавець. А дядько Тилимон іде косити траву.
Довкола пахне теплою водою, равликами, куширем, рибою. Та ще зеленою ряскою, що сяє поміж осоки. Та ще жолудями, суницями, грибами, та ще медовими лісовими і луговими квітами.
Дядько Тилимон поблизу косить траву, і коса в його руках сюркоче, наче зелений коник на волі. І навіть не один ото коник сюркоче, а їх кілька, а вони зібралися гуртом, і дружно та голосно ведуть свою завзяту пісню.
Обертаюся на шелест у кущах за спиною — і дивуюся: та це ж дід Танас Нездійминога навідався до нас із села! У білій сорочці та з біло-жовтою пухнастою бородою до пояса — він немов мичка конопляної куделі, що ото повіялася й довіялася аж сюди, в ліс.
— Помагайбі!— вітається.— Прийшов на коня свого подивитися.
— То дивіться! — всміхається дядько Тилимон.
— Бачив, що ви сюди подалися... Ну, й не витримала душа...
— Та дивіться, дивіться на свого коня,— припрошує дядько Тилимон.
Танас Нездійминога ступає перевальцем, і борода сяє на грудях, наче сніг. Придибавши до чалого, кладе на шию подзьобану брунькатими жилами руку, й кінь завмирає, перестаючи пастися.