— І досі її хазяїн не знайшовся?
— Як здибала в лісі, то й досі нема хазяїна.
— Добре доїться?
— Доїться, трясця її матері,— чомусь лається Секлета.
— Бачу, ти її з мотузка не спускаєш.
— То вона мене з мотузка не спускає, окаянна.
— То прожени, коли така клята-проклята, всі знають, що така. До справної молочниці давно хазяїн знайшовся б.
— Еге, прожени... А коли хазяїн таки знайдеться, що скажу йому? — бубонить Секлета. — Хай крутиться хвіст на обійсті...
Глиняники жовтіють зовсім близько, а біля глиняників — і скотомогильник. Про скотомогильник у селі розказують усяку страховину, але з бабою Ликорою йти сюди не лячно. Вже видно біле та зчорніле кос-томаччя в бур'янах, а довкола та вгорі важко перелітає гайвороння.
Зітхнувши, баба Ликора береться сапою нагортати глину в мішок, а я приглядаюся до бджолиних гнізд, поточених у стінах глиняників. Пальцями відколупую шматок сірої сухої землі, схожої на земляну вощину. У кругленьких чарунках — рештки зотлілих лялечок, ці чарунки пахнуть пергою, медом та воском, але самого меду немає. Зненацька мене поймає гостре бажання скуштувати меду, і я починаю якимось черепком колупатися в глиняній стіні, видряпуючи щільники, але в них немає ні бджіл, ні меду, хіба що зотлілі рештки личинок.
І зненацька я чую гудіння бджоли.
Шукану бджолу очима поблизу в глиняниках, але не видно. Й гудіння бджоли вже обертається на гудіння джмеля, який поближчав, тільки де ж він?
Ген якась цятка, тільки чому цятка так далеко? Так високо в небі? Гудіння джмеля дужчає, джміль має двоє крил і тупого носа, який блищить на сонці. Вмить я здогадуюся, що це літак, і мене пронизує гостра цікавість.
— Бабо,— кричу я,— літак!
Баба Ликора випростується й починає хреститись, бо вона завжди хреститься, коли нечиста сила являється перед нею в несподіваній страшній подобизні.
Літак знижується та більшає, і тепер гуркіт його зовсім не скидається на басовите гудіння джмеля.
— Бабо,— несподівано кричу,— льотчик у літаку! Льотчик!
Через прозору кабіну вгорі в літаку видніє якась похмура та зловісна льотчицька голова в льотчицькому шоломі. Ось ця голова ледь-ледь повернулася вбік, наче звідти, з височини, льотчик дивиться, що коїться тут, на землі. Мені здається, що він бачить і мене з бабою в глиняниках поблизу скотомогильника. Й рука моя сама злітає догори, щоб помахати льотчикові, та зразу ж і опускається.
На крилах літака — чорні хрести, схожі на павуків.
І знагла чуються постріли...
Літак, нахилившись носом уперед, уже поминувши мене з бабою Ликорою в глиняниках, стріляє вздовж по кучерявій від верболозів балочці, по якій дівоцькою стрічкою блакитніє струмок. Я бачу, як від гуркоту літака й пострілів біжить тітка Секлета. Бо ж налякалася, бо ж хоче втекти від них.
Тікаючи, тітка Секлета не випускає з руки й мотузок, а тому разом з нею біжить червона корова.
Ось літак перелетів над ними, вже й над Овечачим. Тітка Секлета зупиняється, а корова злякано крутиться довкола неї на мотузку. В тітки Секлети — перекошене від люті й страху обличчя, вона щось кричить і погрожує кулаком у небо.
В цей час німецький літак ген-ген у небі понад Овечачим виписує коло.
— Господи, спаси й помилуй,— хреститься баба Ликора. Й стусає мене в плече: — Ану лягай хутчій, лягай!
Я випручуюся, тулячись до кручуватої стіни глиняників, а баба Ликора кричить якимось не своїм, охриплим голосом:
— Секлето, пусти корову!.. Пусти корову!..
Й сама падає долілиць у лопухи та череду, затуляючи долонями вуха.
Виглядаючи з глиняників із-за трав'янистого пруга, я бачу, що німецький літак від Овечачого летить назад, прямо на нас. Бачу також, що тітка Секлета сердито шарпає за мотузок, але її червона з чотирьох ратиць упирається, наставивши хвоста німецькому літаку.
Рев літака все ближче, й ось-ось ударить стрільба з неба.
Й тоді червона корова схарапуджено кидається у верболози, вбік, тягнучи за собою тітку Секлету. Тітка Секлета спотикається, колінкує, але міцно тримає обома руками мотузок. Стріляючи, гуркочучи, літак проноситься над нами. І я заплющуюсь. А розплющуюся від голосу баби Ликори:
— Ой, убило, вбило...
Наляканий стогоном, схиляюся над бабою, шарпаю за лікті, за плечі.
— Бабо! — кричу страшно, бо й що, коли її вбило?
— Устрелив мене, встрелив...
І раптом я здогадуюсь, що бабу не вбило:
— Таж ви балакаєте, бабо! Живі?
— Жива, кажеш?
Вона важко перевертається, обтрушує порохняву зі спідниці та з куфайчини. Але не зводиться, так і сидить на землі. Очі в неї посоловілі, сліпі.
— Знать, Секлети вже нема в живих.
Дивлюся в балочку — й кричу, хоч баба зовсім близько:
— Жива Секлета! Й корова жива!
Тітка Секлета і її червона корова стоять у верболозах.
Баба Ликора намагається звестися, але ноги в неї підгинаються, й вона безсило валиться на глину.
— Оце помастила хату, — шепче, — оце обшмарувала.
Таки спинається навколішки, дивиться понад моєю головою посоловілими безтямними очима — й шепоче:
— Спаси й помилуй, спаси й помилуй...
Небо за моєю спиною знову реве літаком. Баба Ликора шарпає мене за штани, я падаю в лопухи та в череду, а баба падає на мене. Над нами реве літак, цього разу неймовірно довго реве, наче й не летить, а стоїть у небі на одному місці. Потім чується стрілянина. Баба Ликора на мені здригається, наче по ній молотять ціпами, й страшно, крізь зуби, стогне.
— Бабо! — хочеться крикнути мені.— Бабо, ви живі? Не вмирайте!
Але не можу крикнути, бо нема чим і дихнути.
Зрештою, западає глуха тиша, але ми з бабою лежимо й ждемо, що знову ревтиме літак і стрілятиме. А може, баба вже нежива? Затамувавши подих, прислухаюсь: ні, сопе й дрібненько-дрібненько тіпається.
Перелякані, запилюжені, ми навкарачки відсовуємося одне від одного.
— Я вже й на тому світі побувала,— каже і дивиться на мене так, наче не впізнає.— Ой, дитино, дитино... Що там? Я й виглянути боюся. А ти не боїшся?
Хоч мені самому страшно зводитися з бур'янів у глиняниках і виглядати на світ божий, але ж мушу, баба просить. Зацьковано поглипуючи довкола, втягуючи голову в плечі, таки випростуюсь, виглядаю в балочку.
— Бабо! — кричу.— Бабо?
— Що? — дивиться переляканими очима.