В самій слободі Капулівці видко стародавнє січове кладовище; – слобожани тут своїх покійників не ховають, на котрому стоять ще сім кам’яних хрестів, та ще деякі – поламані і пооббивані. Я посписував вирізані на них епітафії, от вони:
1. "Здѣ опочиваетъ рабъ Божій Данило Говсѣенко куреня Сергіевського, Року 1729, мѣсяца марта, 3 дня".
2. "Преставился рабъ Божій Лукіянъ, товаришъ куреня Ведмедовского. Року 1729, мѣсяца сентября, дня 17".
3. "Здѣ опочиваетъ рабъ Божій Волошинъ, отаманъ куреня Тимошівського. Року 1728, генваря, 20 дня".
4. "Помяни Господи раба своего Ефрема Насѣвку, куреня Васюринского. Року 1729, мѣсяца сентября, дня 17".
5. "Помяни Господи душу усопшаго, здѣ опочивает рабъ Божій Симеонъ, товарищъ куреня Васюринского. Преставился року 1718".
6. "Здѣ почиваетъ рабъ Божій Данило Копеловскій, товариш. Року 17"… (постирались).
Біля цього хреста лежить з білого каменю труна (саркофаг), і тільки зостався надпис: "Отъ Р. X. 1720, місяця ноября, 5 дня".
Списуючи ці епітафії, я дивувався, яким побитом поховали тутечки цих козаків, бо тогдішнього часу кіш був в Алешках. Я запитав Коржа, і він так мені одказав:
– Мій хрещений батько розказував мені, що як кіш був в Алешках, то деякі козаки, вмираючи, просили, щоб їх поховали у Старому коші; от їх сюди і перевозили на чайках.
– Чом же тут не видко хрестів тих козаків, що ще повмирали за часів Старої Січі?
– Е, чом! – одказав Корж, насупившись. – Подивись лишень, скільки тих намогильних каменів побито на підвалини під амбари і комори в панському дворі. Дивуюсь, як вони і сих не загарбали![25]
На вигоні вверх по Чортомлику стоять ще два хрести, поставлені вже за часів Нової Січі з такими епітафіями:
1. "Здѣ преставился рабъ Божій Феодоръ Товстонос[26], куреня Щербиновского козакъ, Погребенъ Року 1770, ноября, 4 дня".
2. Здѣ почиваетъ рабъ Божій Семенъ Таран, козак куреня Шкуринского. Року 1742, м. декабря, 3 дня".
Найдорожчого для серця українця, що довелось мені тут побачить, був надмогильний камінь великого довідчика війська запорозького, кошового отамана Сірка[27], сього страху і трепету турчина і татарви. Ходив він на Очаків і проти ногайців, підсмалив крила і грізному Ізмаїлові, і Акерманові. Надмогильний камінь стоїть пірамідою в косовий сажень заввишки, у верхній часті видовбаний хрест, а під ним такий напис:
"Р. Б. (року Божого) А. X. П. (1680) маія Д (4) преставился рабъ Божій Іоанъ Сірко Дмитровичъ, отаманъ кошовий войска Запорожського, его царского пресвѣтлого величества Федора Алексѣевича памятник… всего поспольства…" (Останніх слів не видко, постирались).
Надмогильний цей пам’ятник необгороджений, стоїть за хатою селянина Немини, недалечко од вітряка. Невідомо, яким дивом зберігся він і устояв руїни полковників Галагана і Яковлєва; бачу, не піднялася і у них рука на сю святиню, як не піднялась вона у татар на середній вівтар Софійського собору в Києві, од чого і досі зоветься той вівтар нерухома стіна. Замислившись, дивився я на сей теж нерухомий пам’ятник, а мої смутні думки носились в давнині Запорозької Січі.
– Годі вже дивиться, – озвався Корж, смикнувши мене за полу, – все бачили, пора в Нікополь, смерклось.
Розплатившись з гребцями, ми рушили в Нікополь пішки, бо було не дуже далеко. Село Капулівка одділяється од містечка Нікополя урочищем "Никитин ріг", де перевіз. Тутечки в 1648 році Богдан Хмельницький збирав раду; тут його запорожці прикрили й шапками[28] на святе діло – оборонять Україну од лукавих ксьондзів і хижих польських магнатів.
В містечку ми розійшлись з Коржем біля воріт попівської господи.
– Прощай, паничу, – сказав він, – завтра раненько розбуркаю тебе та й поїдемо в Покровське.
Попрощавшись з Коржем, я пішов на постоялий двір, де застав вже мого машталіра з кіньми.
VІІІ
На Другий день, тільки сонечко ще вставало із-за Великого Лугу, як ми вже під’їздили к Покровську. Село розкинулось на вигоні нового коша, між річками Підпільною і Базавлуком, що перещеплює Катеринославську губерню од Херсонської, а за Січі одділяла Кодацьку Паланку од Інгульської. Ми під’їхали к кошу од полуночної сторони, де були передові розкати (ретраншамент). Окопи не дуже ще тут поосідали, і не позаносило їх піском, як у інших місцях; далі од сих розкатів ішов дугою вал і упирався обома кінцями в берег ріки Підпольної, котра через рукав Сисина – інші зовуть Лисина – впадає в Дніпро. По сьому-то рукаву припливали з Чорного моря грецькі і турецькі судна з крамом і бакалією і причалювались в пристані, котра була в самому коші. На захід сонця видко хундаменти двох башт, а по краях валу і по березі – сліди куренів. В самій середині коша од пристані і до річки простягались окопи і одділяли паланку, де була церква, канцелярія, де хоронився скарб, гармата і жила військова старшина.
– От, як бач, паничу, – сказав Корж, окинувши оком руїну, – от тільки всього й зосталось од нашого коша!.. А колись, – додав він зітхнувши, – гарно було застроєно і кишіло народом. От на сих місцях, де видко ямки і горбики, стояли наші курені, в кожному був отаман і до тисячі козаків, а в деяких – і більш. Окроме сих курінних козаків, були ще й жонаті, що сиділи зимовиками, дехто уподобав собі місце на запорозьких землях, а все-таки числились при своїх куренях, бо в коші жонатим, крий боже, заборонено було проживать. Кожний курінь мав своє прізвище; отутечки стояв, – Корж став показувать пальцем, – Канівський, а тутечки – Левушківський, Плахтійовський, Ведмєдовський, Стебіовський, Ірклієвський, Щербиновський, Пластунівський, Переяславський, Глушнівський, Дядьківський, Уманський, Дерев’янківський, Корсунський, Гадяцький, Вербицький, Шастунівський, Мишастівський, Пашківський, Полтавський, Шкуринський, а цих вже і не пам’ятаю – забув.
– З чого і як були побудовані ваші курені? – спитав я.
– Е, наші курені не такі були, як ті, що скотарі робили собі по степах. Наші були збудовані з квадрових брусів, наш батько – Великий Луг наділяв нас лісом вдоволь. Курінь був, неначе той будинок, шістсот козаків і більш містилось в ньому, а строївся він, неначе трапеза яка, без перегородок і кімнат, а кругом побіля стін стояли столи і лавки, щоб було на чому за обідом сидіти. Образи були у нас дуже багаті, в срібних, в золотих шатах, а посередині куреня висіли панікадила, лампадки і у великі празники засвічувались. Вікна були великі, і часто грубки кахляні, галанські, як у мене в хаті; а печі, де пекли хліб, були особливо, в другій будові, там же і кухарі варили різні потрави: тетерю, борщ, галушки, хляки, рибу на стябло,