другого покою. Чути було, як шептав беззубими устами: "Исусе Христе! Йсусе Христе!"
Гість випив снідання, походив по пустих покоях, ще раз оглянув портрети і подзвонив тим дзвінком, на котрім дзвонар, католик, вирізьбив усю свою нехіть до дисидентів. На порозі появився Ксаверій.
— Я не можу чекати аж до вечора. Маю важне діло в місті. Поклоніться пану управителеві і скажіть, що напишу лист. Коли б мав доброго купця, най продає. А тепер пшіліть на село і найміть для мене коні до станції.
— Добре, прошу пана. Але коней наймати не треба, бо і так має виїхати наш повіз по пана управителя. Вишлемо скорше, і пан ним поїдуть, а коні до вечора відпічнуть у заїзнім домі.
— Тим краще. Дякую вам, Ксаверій. Дайте мою валізку візникові, а я піду собі наперед, заки він повіз приладить: перейдуся.
— Як пан прикажуть.
— Дякую вам за труд. В їдальні під тарелем для вас, а коло вази для служби. Бувайте здорові!
— Щасливої дороги панові! Побіг наперед і відчинив фіртку.
—— А все ж таки шкода, що пан не куплять двора. Піде в чужі руки...
В половині алеї гість обернувся і ще раз глянув на старий Двір, облитий золотими проміннями літнього сонця.
У фіртці все ще стояв Ксаверій.
"Піде в чужі руки. А невже ж я свій?"
Пройшов алею, і схвильовані збіжжя пірвали його думки, як море лодку, і понесли світами. А він гладив колосся рукою і тішився, що таке буйне й налите зерно.
Перший здоровив кожного стрічного селянина, а люде дивувалися, звідки взявся такий чемний пан.
— Певно, не тутешній, — казали.