— Гов! Перестаньте грати,— кричить Зуб.
А Касіянко каже Зубові:
— Знаєте що, Зубе, нате вам п'ятдесят левів гезди, платю вам все весілє, але ви геть віметіть це смітє з хати. Це другий пунт.
Прийшло до такого, що аж мусило чієсь житє йти на смерть. Ех, господи, як Каленик Золотий не хомне Касіяна у писок, аж повна миска нацюркотіла. А Міхайло Каленика як уфатив за шкіру на потилиці та й вірвав у пушках, лиш лишилоси голе мнєсо.
— Мой, богачі, або зараз віци забирайтиси, або буде з вас саме фалатє!
Коби ж були послухали. Та й зачєласи баталія. Всі, що май боязливі, повтікали, лиш лишилиси три богачі, та п'ять бідних, та жінки. Жінки лишилиси всі, бо вони знають, що їх ніхто не б'є у бійці. То вперед вівели Федика Мельника. Вівів єго Ковалюк, і Петрик, і Іван. І Ковалюк лиш раз свиснув по голові орчиком — та й череп хрус на місці, а Федько уснув на місці, як куря.
А Печенюка Міхайла вже не так було легко. Хлоп дужий, як медвідь, бо знаєте, а не боїзливий. З ним валувалиси зо три годині по хаті: їх штири, а він один. Правда, помагали і жінки, але що баби годні. Звалили го в хаті — розкидав з себе штири хлопи, як галушки, звалили в хоромах — знов не давси. Приволікли до дверей, та й ймивси одвірків. Але Петрик Синиця уфатив єго палець у зуби та й віпровадив, а як віпровадили, та й убили колами. Убив Петрик, та й Каленик, та й Іван. Хотіли ще Касіяна вбити, але одно, що дуже просив жінок, та вони тримали єго під сорочками, а друге, що зробивси день, та й люди спамнєталися.
То вбили: Іван Каленик, та Дмитро Золотий, та Петрик Синиця, та Никифір Ковалюк.
— Оце прокуратор сказав оскаржене, а тепер будемо слухати винуватців,— сказав Онуфрій.
— Іван Золотий.
— Гір. [ ]
— Ти винен, що-с убив Міхайла та й Федька Мельника?
— Ні, не винен.
— А хто ж винен?
— Та ми не винні, але богачі.
— Як богачі?
— А так винні, що нас хотіли вітати з весіля.
— Хотіли, але ви не далиси, а їх вигнали-сте на той світ.
— Або що мене маєте питати?
— Іванку, руй, гадино, не підтикай під ніс, бо зараз дістанеш. Кажи, чим убив-єс?
Тут Онуфрієві почала помагати публіка.
— Ти, Золотий, кажи все по правді, бо зараз дістанеш буки,— казали з сіней ґазди.
— Я, бігме, лиш раз ударив!
— Чим?
— Сапом.
— По чім?
— По плечах.
— Ну, а Каленик?
— Я не знаю.
— Як не знаєш, то сідай.
— Каленик Золотий!
— Я сам.
— Ти вбив Міхайла?
— Єго вбило єго богацтво.
— Лиш не змудра, Каленику.
— Яке змудра, п'єний-єм був, весілє було, музики грали, а богачі хотіли нас вігнати, то ми хотіли набити.
— Добре набили, але хто вбив?
— Я не тямлю.
— Памнєть коротка якась.
— Чим бив-ес?
— Чим мав.
Онуфрій нічого вже не казав, лиш махнув рукою на парубків. Ці ймили Каленика в руки.
— Дайте му п'єтнаціть буків, та й буде говорити.
І пішли дальші зізнання. Публіка хотіла конче карати, та Онуфрій не позволяв і випитував дальших оскаржених. Та серед того, як оскаржені не хотіли зізнавати перед Онуфрієм, всі, що стояли в сінях, почали кричати: "Вони вбили, най же відпокутують".
І витягали одного за другим і подавали в дальші руки. А ті руки, богато їх, хапали їх, мстилися і ревли по селі, а за собою лишали страшний зойк жінок і конаючі хвилі помсти.