Дійшовши до ринкової площі, астролог попростував до химерно вдягненого жонглера, який підкидав і ловив три мідні кулі. Астролог забрав кулі в жонглера, повернувся обличчям до натовпу, що наближався до нього, і сказав:
— Цей жалюгідний блазень недотепа в своєму ремеслі. Підходьте-но ближче, зараз ви побачите виступ фахівця.
Астролог підкинув одну за одною всі три кулі, й вони, утворивши вузький блискучий овал, закружляли в повітрі. Незабаром з’явилася ще одна куля, потім ще й ще — ніхто не бачив, звідкіля кулі бралися, тільки їх більшало й більшало... Овал дедалі видовжувався, руки астролога мигтіли так швидко, що й на руки вже не були схожі, а на якусь летючу тінь чи невиразну пляму, і ось у повітрі кружляє ціла сотня куль — так принаймні стверджували ті, хто їх лічив. Великий овал сягнув на двадцять футів угору й крутився, сяяв, ряхтів — незрівнянна картина! Згодом астролог, склавши руки на грудях, велів кулям кружляти в повітрі без його допомоги — й вони закружляли самі. Через кілька хвилин астролог сказав:
— Ну, годі вже.
Овал розсипався, кулі з гуркотом попадали на землю й розкотилися врізнобіч. Люди перелякано сахалися, не насмілюючись до них доторкнутися. Астролог реготав, кепкував з глядачів, називав їх боягузами й старими бабами. Потім озирнувся й, побачивши напнутий над площею канат, сказав, що дурний той, хто день у день марнує гроші, щоб подивитися на незграбного й невдатного шахрая, який ганьбить прекрасне мистецтво канатохідця. Зараз вони побачать справжнього майстра. Одним стрибком він опинився на канаті і впевнено став обома ногами. Тоді затулив очі долонями і проскакав на одній нозі туди й сюди, а після перекинувся вперед і назад аж двадцять сім разів!
Натовп загув: адже астролог був старий, завжди спотикався, коли ходив, часом навіть накульгував. Зараз перед людьми виступав спритний чолов’яга, який напрочуд зграбно виконував акробатичні номери. Нарешті астролог легко зіскочив на землю й подався геть. Якийсь час він ішов дорогою від села, а потім зник за поворотом. Аж тепер величезний, мовчазний натовп зітхнув ніби одними грудьми; бліді жителі, щільно згуртувавшись, зазирали одне одному в обличчя, ніби запитуючи: "Та чи ж це було? І ви теж бачили? Чи це тільки я... чи це мені наснилося?" Потім почувся тихий гомін, і люди, розділившись на невеличкі купки, почали розходитися по домівках. Боязко перешіптуючись, хапаючи одне одного за руки, вони поводилися так, як ото буває за надзвичайних обставин.
Ми, хлопці, йшли за своїми батьками й прислухалися до кожного слова. Прийшовши до нашого дому, дорослі посідали за стіл, щоб продовжити розмову, а ми прилаштувалися поруч. Наші батьки були пригнічені, вони вважали, що після такої жахливої навали відьом і чаклунів слід чекати великого лиха. Потім мій батько пригадав, що отець Адольф занімів тієї самої миті, коли викрив відьомство в домі Маргет.
— Ще зроду диявольське кодло не наважувалося зазіхнути на помазаного слугу божого, — сказав мій батько. — Я і зараз не розумію, як тільки вони насмілились, адже в отця Адольфа на грудях було розп’яття, правда ж?
— Правда, — підтакнули інші. — Ми самі бачили.
— Кепські справи, друзі, дуже кепські. Досі в нас завжди був захист Тепер і він не діє.
Усі здригнулися, наче в них мороз поза шкіру пробіг, і забубоніли:
— І він не діє. Бог покинув нас
— Правда, — мовив батько Сеппі Вольмайєра. — І ніде шукати допомоги!
— Люди незабаром це зрозуміють, — сказав суддя, батько Ніколауса, — й тоді, охоплені розпачем, утратять мужність і снагу. Так, надійшла лиха година.
Він зітхнув, а Вольмайєр скрушно додав:
— Поголос піде по всьому краю, що наше село накликало на себе божу неласку, і люди обминатимуть нас Тяжкі часи настануть для "Золотого оленя".
— Правду кажеш, сусіде, — погодився мій батько. — Зазнаємо ми біди, всі втратять добре ім’я, а хто і майно. А ще... о боже мій!
— Що? Що таке?!
— Може статися таке, що нас зовсім доконає...
— Ну кажи ж... um Gottes Willen!
— Відлучення від церкви!
Ніби грім ударив з небес; здавалося, присутні от-от знепритомніють від жаху. Але страх перед цим нещастям пробудив їхні сили, й вони, покинувши печальні думи, почали міркувати, як зарадити біді. Мудрували так і сяк, пропонували те й се, однак пробалакавши аж до обіду, не дійшли якогось певного висновку. Тоді попрощались і розійшлися з тягарем на серці, сповнені лихих передчуттів.
Поки сусіди прощалися з батьком, я вислизнув надвір і подався до Маргет подивитися, що там діється. Дорогою я зустрів чимало односельців, але жоден не відповів мені на привітання. Раніше я здивувався б, але не тепер. Від переживань і страху всі ніби побожеволіли. Бліді та виснажені, люди тинялися селом, наче сновиди, — дивилися широко розплющеними очима, нічого не бачачи; ворушили вустами, не промовляючи ані слова; мимохіть судорожно стискали й розтискали кулаки.
А в домі Маргет — ніби покійника винесли. Вона й Вільгельм сиділи поруч на канапі й мовчали, навіть не тримали ся за руки. Обоє понурі, очі дівчини почервоніли від сліз. Вона сказала:
— Я весь час благаю Вільгельма піти звідси й ніколи більше не приходити. Тоді б він урятувався. Я жахаюсь на саму гадку, що через мене він загине. Наш будинок зачарований. Всі ми згоримо на багатті. Але Вільгельм не хоче йти. Він загине разом з нами!
Майдлінг сказав, що нікуди не піде, поки Маргет загрожує небезпека. Його місце поруч з нею; він тут залишиться до самого кінця. Маргет знову заридала. На неї сумно було дивитись, і я пошкодував, що не зостався вдома. Аж тут хтось постукав у двері, ввійшов Сатана — свіжий, бадьорий і гарний, створюючи, як завжди, п’янку атмосферу веселості й життєрадісності, і все відразу ж перемінилося. Сатана й словом не прохопився ні про те, що сталося, ні про жахи, від яких у езельдорфців кров холола в жилах. Натомість жваво заговорив про всякі приємні, веселі речі, а незабаром перейшов до музики. То був розумний хід, бо Маргет, забувши про всі печалі, ожила, зацікавившись розмовою. Маргет ще не доводилося чути, щоб так гарно й з таким розумінням говорили про музику. Вона так захопилася розмовою, така була зачарована, що говорила без угаву, личко в неї проясніло. Вільгельм помітив це і, як не дивно, не дуже зрадів. А Сатана вже взявся за поезію. Він прочитав напам’ять кілька віршів та так добре, що зовсім обворожив Маргет, а Вільгельм ще більше нахмурився. На цей раз Маргет звернула увагу на Вільгельмів настрій, і їй стало соромно за себе.