Жюль Верн
Таємничий острів
Переклад Віктора Омельченка
Частина перша
ЗАГИБЕЛЬ ПОВІТРЯНОГО КОРАБЛЯ
РОЗДІЛ І
Ураган 1865 року. — Вигуки у повітрі.— Аеростат, підхоплений бурею.— Прорвана газова оболонка. — Хоч куди глянь — розбурхане море.— П'ятеро мандрівників. — Що сталося у гондолі? — На обрії з'явилася земля.— Розв'язка драми.
-— Ми піднімаємось?
— Ні! Навпаки! Опускаємось!
— Гірше, пане Сайресе! Падаємо!
— О Боже! Скидайте баласт!
— Скинуто останній мішок!
— А тепер піднімаємось?
— Ні!
— Я чую щось схоже на плюскіт хвиль!
— Під гондолою море!
— До нього, здається, не більше п'ятисот футів! Цієї миті виття вітру перекрив гучний голос:
— Скидайте усе важке! Все за борт! Господи, поможе! Ці слова лунали вад безлюдними просторами Тихого океану близько четвертої години пополудні 23 березня 1865 року.
Напевне, й досі усі пам'ятають страшний ураган, який того року під час весняного рівнодення налетів із північного сходу, й атмосферний тиск на барометрі впав до семисот десяти міліметрів. Ураган не вщухав з 18 до 26 березня і завдав величезної шкоди в Америці, Азії та Європі, захопивши зону завширшки в тисячу вісімсот миль, що простягалася до екватора навкоси від тридцять п'ятої північної паралелі до сорокової південної паралелі. Зруйновані міста, викорчувані ліси, злизані велетенськими бурунами будівлі на узбережжях, викинуті на берег кораблі — а таких були сотні, за зведеннями інформаційного бюро "Верітао, — цілі краї, спустошені безліччю смерчів, що нищили все на своєму шляху, тисячі людей, загиблих на суші й поглинутих морською безоднею, — такі були наслідки нещадної люті того грізного урагану. За скоєним лихом він перевершив навіть ті тайфуни, що завдали неймовірної шкоди Гавані та Гваделупі 25 жовтня 1810 року і 28 жовтня 1825 року.
Отож саме тоді, коли на суші й на морі шаленів нечуваний ураган, не менша драма відбувалася і в розбурханому повітрі.
І справді, аеростат, захоплений у потужний повітряний коловорот, був винесений, мов кулька, на вершину смерчу і, обертаючись навколо своєї осі разом із стовпом повітря, помчав зі швидкістю дев'яносто миль на годину (1).
Під нижнім обручем сітки повітряної кулі хиталася гондола з п'ятьма пасажирами, які ледве бачили один одного в густому тумані, змішаному з водяним пилом, що здіймався від самого океану.
Звідки ж летіла та повітряна куля, ота беззахисна іграшка невмолимої бурі? З якої точки землі злетіла вона за хмари? Адже аеростат, безумовно, не міг вирушити в політ під час урагану. А ураган бушував уже добрих п'ять днів, — його перші ознаки з'явилися ще 18 березня. Отож були всі підстави гадати, що прилетів він із дуже далеких країв, бо за такої швидкості покривав, очевидно, не менш як дві тисячі миль на добу.
Та хоч би як там було, повітряні мандрівники не мали жодної можливості визначити відстань, подолану відтоді, як вони піднялися в повітря, — для цього їм бракувало і точки відрахунку, і засобів. До того ж на них мало позначитися дуже цікаве явище: несучись в епіцентрі бурі, вони її зовсім не відчували. Вони летіли й оберталися навколо своєї осі, не почуваючи ні швидкості, ні навіть свого обертання. їхні очі нічого не розрізняли крізь хмари, які клубочнлися під гондолою. Навколо усе застеляв густий сірий туман. І та пелена була така щільна, що навіть важко було сказати, чи то був день, а чи ніч. Жодного відблиску світла, жодного відгуку із землі, найменшого відлуння океану не могло долинути до них у темне безмежжя, поки вони летіли у верхній зоні смерчу. І лише після стрімкого спуску додолу, побачивши під гондолою розбурхані хвилі, мандрівники нарешті збагнули, яка небезпека чигає на них.
(1) Тобто 46 метрів за секунду, або 166 кілометрів на годину (близько сорока двох льє, рахуючи, що в кожному льє понад чотири кілометри). (Прим, автора.) [6]
Тим часом аеростат, з якого було скинуто всі важкі предмети, — набої, зброю й провізію, — знову піднявся у верхні шари атмосфери на висоту чотири тисячі п'ятсот футів. Пасажири, побачивши під гондолою море і вважаючи, що вгорі небезпека не така загрозлива, як унизу, не вагаючись, викинули за борт нейнеобхідніші речі, аби лише зберегти життєдайний газ — душу літального апарату, що ніс їх над морською безоднею.
Ніч минула серед тривог, що були б смертельними для менш мужніх людей. Потім знову розвиднилося, і з настанням нового дня ураган помітно почав ущухати. 24 березня ще вдосвіта з'явилися перші ознаки бурі. А на світанку хмари порідшали й піднялися високо в небо. За кілька годин воронка смерчу розійшлася і його стовп розпався. Ураганний вітер перейшов у штормовий, тобто швидкість руху атмосферних шарів зменшилася вдвічі. На ту пору, як кажуть моряки, дув "вітер на три рифи", та все ж таки стихія, безперечно, трохи вгамувалася.
Близько одинадцятої ранку водяний пил улігся, обрій помітно прояснився. Прозоре повітря променилося чистотою і вогкістю, що їх не так бачиш, як відчуваєш фізично після грімкотливої затяжної грози. Складалося враження, що ураган замість відлетіти далеко на захід мовби впав грудьми на океан і вщент розбився на міріади морських пилинок. Можливо, коли розірвався стовп смерчу, ураган розсипався, пошматував самого себе блискавками, як це часом трапляється з тайфунами в Індійському океані.
Та це не все. Тепер мандрівники ще раз переконалися: їхній аеростат повільно й неухильно опускається. їм навіть здалося, що оболонка кулі вужчає, витягується і стає не круглою, як було досі, а яйцеподібною.
Близько полудня аеростат летів над океаном на висоті не більше двох тисяч футів. Об'єм кулі становив п'ятдесят тисяч кубічних футів (2) і міг протриматися досить довго в повітрі, то піднімаючись високо в небо, то летячи горизонтально. Тепер мандрівники скидали за борт гондоли все, що було зайвим тягарем: останні запаси їжі, речі, навіть дрібне начиння, яке ще лишалося у кишенях; потім один із них виліз на нижній обруч, до якого кріпилась мотузяна сітка, і спробував щільніше прив'язати нижній клапан аеростата.
Стало очевидно, що мандрівникам не пощастить піднятися вище в небо, — у кулі було вже замало газу.