— Я бачив справжнє,— хмурніючи, сказав Валерик.— Чорне... А над ним повно в небі чайок та бакланів...
— Ой. як це гарно! — вигукнула Світлана, сплеснувши в долоні.— Звідти вони й до нас залітають, чайки-реготухи... Але рідко-рідко... Сідають на Зовнішніх Ставках... А ти що бачив, Даниле?
Данько насупився. Справді, що ж він бачив у своїх Криничках?
— Я бачив... ліс,— нарешті зітхнув він.— В сто раз більший за оцей ваш насаджений... Краю йому нема, з хмелем, кислицями, глодом!..
— А я бачила тільки степ,— промовила Світлана з деяким жалем.— Бо я тут народилася і весь час тут... Але і степ буває чудовим, найбільше, коли цвіте... Знаєте що? Давайте завтра підемо в степ, далеко-далеко... Згода?
Хлопці, переглянувшись, відповіли згодою.
— Степ... Море... Ліс,— ласкаво шепотіла Світлана і раптом вигукнула радісно: — Давайте будемо гратися... у степ-море-ліс!
Данько одразу відмовився, сказавши, що він не вміє у це гратися. Валерик теж не вмів, Світлана задумалась.
— Ліс... Степ... Море...
Вони стояли поруч у задумі, і кожен уявляв собі те, чого він ще ніколи не бачив, по-своєму, маревно.
— Давайте краще граків драти,— сказав Данько після мовчанки. Товариство його підтримало.
Оце було, нарешті, справжнє діло! Данькові давно вже свербіло майнути з своїми "курчатами" десь аж на саме верхів'я дуба, повоювати з граками. Мусили б вони, розбійники, зарані тремтіти перед Даньком, перед його залізною натурою, що гартувалася в безперервних війнах з горобцями! Коли він, вдаривши картузом об землю, метнувсь, як кішка, на найвище дерево, Світлана стежила за ним, розкривши ротик, занімівши у величезному подиві: їй здавалось, що цей лісовий Данило, дряпаючись все вище та вище, щоразу випускає кігті з своїх рук та ніг.
Наробив шелесту Данько на всю Асканію! Розтривожені граки незабаром зняли над парком такий страшенний галас, що позбігалися сторожі.
Переговори з ними взяла на себе Світлана:
— Він граків дере,— пояснювала вона з гідністю.— Йому татко дозволив.
До самого вечора сполохано клекотіли граки над парком, з тріском та луском летіли вниз їхні гнізда, джвакаючись об землю, а Данько ходив по верхів'ях десь під самим небом і гойдався на гілках, весело виробляв там найнебезпечніші фігури, перекликаючись з Валериком та Світланою, що дивилися на нього знизу, мов на сатану.
XVI
А наступного дня була неділя, був дивовижно ясний, налитий прозорим сонцем ранок, був неосяжний степ, що шумів і шумів попереду шовками то молочними, то золотистими, то з сталевим полиском.
Ішли вони втрьох, взявшись за руки, в тому напрямі, де, по-їхньому, мусило бути б море, оте, що уявлялось кожному з них не однаково.
Степ квітував. Незайманий, звіку не ораний, високотравний...
Що то було за видовище! Маючи в собі красу моря, його велич, блиск і надміру світла, маючи в собі також могутність лісу і його тихі, вікові шуми, степ, окрім цього, ще ніс у собі щось своє, неповторно степове, властиве тільки йому — оту шовкову ласкавість, оте ніжне, замріяне, дівоче...
Ковили, ковили, ковили. За сонцем сталево-тьмяні, а там, під сонцем,— скільки зір сягне,— сяючі, молочні, як морське шумовиння. Перегортаються злегка розгойданими хвилями, пливуть, розливаючись до самого неба.
Благословенна тиша навкруги. Лише зашерхоче десь сухо зелена ящірка, пробігаючи в траві, бризнуть врізнобіч з-під ніг коники-ковалі та ще й жайворонки дзюркочуть у тиші, проймаючи її вгору і вниз, невидимі у повітрі, як струмки, що течуть і течуть, розмаїті, джерельно-дзвінкі. Здається, співає від краю до краю саме повітря, співає марево, що вже схоплюється, тече, струмує де-не-де над ковилою. Може, і цей текучий, замріяний степ теж тільки марево, що протече і не буде? Але ні, кожна стеблина закоренилася в суху, місцями вже потріскану землю; вбродиш по пояс в золотаві, злегка згойдані вітром шовки — і вони не зникають, вони є; бредеш у шовках серед милозвучного пташиного щебету і відчуваєш на душі, очищеній від усього гіркого, тільки устояну радість, тільки звільнене від усяких пут небесно-легке щастя. Іти б отак і йти серед цієї тихої задумливої краси, сягнути б аж туди, де небо торкається землі, де має бути велике синє море з чайками та бакланами... Ось-ось, здається, хлюпне воно з крайнеба, з-за ковилів.
М'яке, пухнате волоття облизує руки, торкається щік. Пливуть гнучкі, тонконогі, квітучі тіпчаки. Серед золотавого їхнього розливу рясніють в улоговинках озеречка квітів, сизіють де-не-де, немов покриті інеєм, острівки степового чаю. Зрідка видніються над ковилами кулясті кущі верблюдки, кермека та молодого кураю, які восени, відломившись від власного кореня, стануть перекотиполем.
— Ви знаєте, що тут навіть узимку, коли пригріє сонце, співають жайворонки,— каже Світлана.
— І отари пасуться? — запитує Данько.
— І отари.
— Всю зиму?
— Всю зиму... коли немає буранів.
Далеко, на самому крайнебі, паслися гуртиком гіллясторогі олені, зебри та антилопи, зрідка маячили кудись у бік Сиваша самотні стовпи чабанських колодязів.
— Знаєте, хто їх копає? — знову звернулась до хлоп'ят Світлана.— Є такий дядько Оленчук Мефодій. Кажуть, що він чаклун, бо бачить крізь землю всі підземні ріки, озера й ставки... їх тут багато тече попід степом... Але пані не може їх бачити: їй це "не дано", а Мефодій бачить, бо він чаклун, і за те пані наймає його копати в степу колодязі...
Так вони йшли розмовляючи, зрідка зупиняючись, щоб оглянути в траві стрепетове гніздо або зірвати якусь винятково красиву квітку, і знову рушали далі, вільно вдихаючи аромат раннього літа, настояного на теплих духмяних травах.
Потім вони стояли перед прадавнім степовим маяком — кам'яною облинялою бабою з гострим монгольським прорізом очей. Після радісного, доброго юнака Геркулеса, що роздирав у саду пащеку гідрі і напував увесь парк водою, ця саженна, оббита вітрами бабаяга здалася хлоп'ятам зловісною, як привид пустелі, як віщунка самих посух та чорних ураганів... Склавши на обвислому животі руки, вона загадково посміхалася в степ вічною кам'яною посмішкою.