— Розіпріло.
— Ложка не падає?
— Стримить!
Якщо ложка в казанку стримить і не падає, то це вже вершина, вищої похвали для каші бути не може.
З атагасом Данько в дружбі, в такого чоловіка є чого повчитися хлопцеві. Був Мануйло на японській війні, пройшов огонь і воду. Нещадно кидала його доля по різних землях, годинами може розповідати про далеку і таємничу країну Маньчжурію, куди його було послано, як він каже, "перекривляти японців".
Трубачем був Мануйло в полку. Коли це було, а ще й зараз усе пам'ятає: муштру знає на зубок, різні вояцькі сигнали вміє передавати на своїй чабанській сопілці.
Ось він підійшов до гарби, струснув з плеча накинуту наопашки свитку, зняв порожній бурдюк... Данько вже жде від нього якогось веселого номера.
— Ану, гренадери,— гримить Мануйло своїм підпасичам, досить-таки вайлуватим парубкам,— розімнемось перед вечерею! І ти, Данило, ставай на хланг... Підтягти животи... За мною... Живо! Ать-два! Ать-два!
І вже пішов виробляти такі вихиляси, такі закручувати артикули, що тільки встигай за ним. Уся отара в цей час з подивом дивиться на свого атагаса. То присяде, то підскочить, то відсахнеться, то ринеться вперед. Нема на нього ні втоми, ні задцшки. Вже гирлига обертається йому в руках у багнет, вже чабанська шапка сидить на ньому чортом, вже й сам він стає дивовижно лег г ким, бравим та молодим!
Старанно виробляє Данько перед враженими баранами єфрейторські артикули, але ще з більшою охотою переймає хлопець від Мануйла сурмацьку науку — сигнали військової тривожної музики. Коли вивчився грати зорю, атагас його похвалив:
— Учись... Може, ще спасибі мені коли-небудь скажеш...
Найкращий для Данька час наступає після вечері, коли степ мовби спочиває, вичахаючи, м'яко оповиваючись духмяними сутінками. Темніє поблизу отара, чатована вівчарками, що облягли її з трьох боків. Монотонно сюркочуть коники в траві, зрідка поморгують сухі зірниці на обрії. Сидить Мануйло над пригаслим вогнищем, розправивши плечі, без шапки, підставивши голову зорям. Тихо, спокійно, як широка ріка, плине його розповідь... В такі вечори любить Мануйло розповідати про свою рідну степову Чаплинку, засновану в Присивашші турбаївськими бунтарями, "ще коли тут не було ніяких ні Фальців, ні Фейнів".
Про Турбаївське повстання Данько чув іще вдома, в Криничках, але там відгомін Турбаївщинй жив більше в піснях про Мар'янушу, якими голота допікала багатіїв і якими часто відводив душу Даньків батько-рибалка. А в Мануйлових устах вся історія Тур баїв виступала жорстокою живою бувальщиною. Старий знав її в таких подробицях, наче сам був учасником тих суворих і славних подій давнини.
...Неподалік від Данькового Псла на річці Хорол стояло колись велике, мальовниче село Турбаї, що входило до Остапівської сотні Миргородського полку. Не посполиті, не чиїсь піддані жили в ньому, а вільні козаки. Турбаївські козаки були зразковими воїнами, брали участь у багатьох походах на турків, звитяжно стояли за рідну землю. Але зажерлива козацька старшина, багатіючи та розживаючись, щодалі частіше зазіхала на вольності простих козаків. Першим напасником для Турбаїв виявився їхній земляк, миргородський полковник Данило Апостол, що згодом став навіть гетьманом. Цей ясновельможний силою перетворив турбаївських козаків на своїх підданих. Але після смерті Апостола новий миргородський полковник Кап-ніст, ворогуючи з родом Апостолів, знову повернув турбаївцям їхні колишні вольності. Вдова гетьмана Апостола, маючи на руках царську грамоту, що підтверджувала за нею право на Турбаї, поскаржилась на дії Капніста в Генеральну військову канцелярію. Проте гетьманша незабаром померла, і лише правнучка Апостолова — Катерина Битяговська, до якої перейшли права на Турбаї, поновила позов, і суд генеральний ухвалив: бути турбаївським козакам у підданстві Битяговської. Битяговська продала Турбаї багатому сотникові Іванові Базилевському, який із своїм братом Степаном та сестрою Мар'яною почав ще тугіше затягувати на Турбаях кріпацьку петлю. Таким-то воно було, "своє", "рідне" українське панство!
На рідкість жорстокими визискувачами виявились поміщики Базилевські (були вони Василенки, але щоб дужче пахло від них шляхтою, то змінили своє прізвище на Базилевських). Крім панщини в полі, мусили турбаївці виконувати задарма ще й інші тяжкі роботи. Випалювали цеглу —на панських цегельнях, мочили до самих морозів коноплі, рубали ліс, ткали полотна... "Не то пряли наші жінки, пряли й наші дітки", — співалося в тужливій турбаївській пісні тих часів.
Однак мрія про повернення козацьких вольностей ні на мить не покидала волелюбних турбаївців. їхні тайні ходаки сягнули з Хорола аж у Петербург, вишукуючи собі козацтво. В сенат було подано позов на Базилевських. Кілька років тяглася справа. Нарешті позов турбаївців увінчався успіхом: за ними було визнано їхню козацьку природу й козацькі права.
Незабаром у Турбаї виїхав з військовою командою говтвянський нижній земський суд. Судові урядовці оселились у домі Базилевських, пили з ними та гуляли і нарешті прийняли ухвалу, що в Турбаях, мовляв, виявлено всього кільканадцять козацьких родів, а решта — то все мужики, посполиті, більше того — між ними нібито є навіть збіглі кріпаки з Курщини, які самовільно іменують себе козаками.
Вирок було оголошено надвечір. Вислухавши на майдані рішення п'яного суду, селяни в один голос заявили:
— Неправда! Всі ми, як один,— козаки! Захвилювався майдан, загомоніли турбаївці, згрізна
обступивши своїх кривдників.
Саме під час перепалки з судовими урядовцями на майдан вбігло кілька стривожених сільських пастушків:
— Гвалт! Череду займають!
— Хто? Де?
— Осавули Базилевських!!!
Це було іскрою, що впала в порох. Налетівши на військову команду, турбаївці миттю обеззброїли її й перев'язали, кинувшись у другий бік — розгромили приміщення суду і, відлупцювавши до безпам'яті панських посіпак — суддів та підсудків,— рушили всім селом до садиби Базилевських.