Непоправний то був удар. Зачахла після того випадку Лук'яниха, поховав невдовзі, а сам загуляв з горя, почав їздити по монастирях, пиячити з ченцями, позаводив собі коханок.
Старіючи, бавив себе різними химерами, мудрував над тим, чи не вдалось би як-небудь ще повернути втрачене. Чи не подати б, приміром, скаргу на високе царське ім'я? Хіба не могли б там зглянутись на нього? Хіба не він у дев'ятсот п'ятому ходив разом з Кирилом Гаркушею по Каховці на чолі роз'ярілого натовпу, усмиряючи ворогів трону, стверджуючи по-репаною рукою православіє?! Летить раптом із столиці до губернатора казенна бумага: відшкодувати Лук'янові, сину Свиридову, Кабашному всі його збитки, понесені по причині стихії, і надати йому вільготи... хоча б у вигляді виняткового права на торгівлю водою по всьому Кримському тракту!
Неабияк наживаються декотрі степовики на воді. Хто має добрий колодязь, той і панує: мати-водиця — всьому цариця... Головне — вибрати таке місце, щоб дорога не дрімала ні вдень ні вночі та щоб іншої води не було поблизу. Кирило Гаркуша, давній Лук'янів приятель, вгадав, де йому вгніздитись. Вибив колодязь над самим трактом, і вже виросли йому з того колодязя і хутір, і вітряк, і добрий "шматок" овець...
Серед таких думок застав Кабашного Савка Гаркуша, Лук'янів хрещеник. Лукавець оцей татаркуватий Савка, але звичай знає: скочивши з коня, поштиво ручкається з старим, передає від батька уклін.
— Розсідлуй, заводь,— покректує Кабашний, вдоволений увагою.
— Там є де?
— Твоєму, Савко, завжди місце знайдеться...
— Спасибі, Лук'яне Свиридовичу... Але зі мною ще й хлопці.
— Помістимо й хлопців... Де вони?
— Послав їх тут по одному ділу... Зараз будуть.
Поки Савка ставить коня, Настя вже виносить з хати глек з водою, печатне мило, рушник. Очі Насті збуджено блищать, грають Савці назустріч.
— Ставайте отут, Савочко, я вам зіллю. Щедро зливає Настя, аж розпліскує.
— Не дорожите ви тут водою,— зауважив Савка, відпирхуючись.— А в нас у степу... щоночі крадуть. Відбою від них нема.
— Від кого нема відбою? — зацікавившись, підступає ближче до гостя старий Кабашний.
— Воду, кажу, крадуть селяни з економічеських колодязів... Вже й об'їждчиків нових понаставляли — однаково не каються... Особливо отам у Присивашші...
— Солоно їдять, видно, що п'ється,— пожвавівши, пожартував дід.— Сіль у них там добре родить на Сивашах.
Зіжмакавши чистий рушник, гість повагом витирає ним своє міцне вилицювате обличчя, натирає круту, налиту кров'ю потилицю, топчеться навпроти діда, клишоногий, присадкуватий, в'язистий, як бичок-бу-зівок. Ось-ось, здається, шемене діда головою під бік.
— Солоно чи не солоно — це нас, зрештою, не обходить... У нас, самі знаєте, кожна краплина на обліку: своїм гуртам ледве вистачає.
— Та звісно, як у степу... Вода на вагу золота.
— От іменно.
— Мати-водиця — всьому цариця... Ну, проходь же до хати, Савко...
Лукаво переморгувались попід возами заїжджі хазяйчики, дивлячись, як веде Кабашний молодого прикажчика до хати. Там, у Настиних горницях, Гарку-шине місце... Кивне котрий-небудь услід, злегка під-кашляне до сусіда, та й то щоб Гаркуша не помітив. Кому охота зв'язуватись з Гаркушею та його компанією? Має старий яструбиний зір — хай сам за своїми коханками стежить.
— Жарко в тебе, Насте,— зауважив прикажчик, опинившись у хаті.
— Сьогодні по всій Каховці жарко,— вибачливо посміхнулась Настя.— В печах день і ніч топлять, жарять та шкварять, всяких кручеників заготовляють... Щоб до кінця ярмарку вистачило.
— Ти теж понапікала?
— А я хіба що? Заробити не хочу?
— Хто чим може, тим і промишляє,— пояснив Кабашний.— Ви — людьми, цигани — кіньми, а ми вже... хоч кручениками.
— Не прибіднюйтесь, Лук'яне Свиридовичу!
— Не прибіднююсь, Савко, але й з вами, молодими, мені вже тягатись несила... Підкосило мене раз і назавжди.
— Ото і лихо наше, що гроші по димарях тримаємо, банків цураємось... Як чорт ладану, боїмось їх, замість того щоб самим тими банками заправляти...
— Банки теж іноді вилітають у трубу.
— Буває. Тільки в них хоч і вилетиш, та не сам... А гуртом воно веселіше,— посміхнувся до Насті Гаркуша і відійшов до свого вікна. Дід, загадавши Насті готувати вечерю, теж незабаром притупав до Савчи-ного вікна, що виходило просто на ярмарковий майдан, уже людний, розбентежений, яскраво закривавлений вечірнім сонцем.
— Камеру сміху будують,— зауважив Гаркуша.
— Отож принесло їх під самі вікна з тими кривими дзеркалами,— сказав Кабашний, наче виправдуючись.— Нема на них управи...
— Це нічого,— поблажливо відповів прикажчик.— Буде людно, а де людно, там і прибутково.
— І то так...
Вже й зараз на майдані косяками ходили відмітні з-поміж іншого люду заробітчани. В латаних свитках, худющі, погорблені, з острішками давно не стрижег них чубів, що виглядали їм з-під брилів та пом'ятих шапок. Товпилися біля не добудованої ще камери сміху, заглядали одне одному через плече, витягуючи худі, жилаві шиї вперед — десь там встановлювали для них великі криві дзеркала.
— Ну, шановні земляки,— весело промовив Гаркуша, маючи на увазі заробітчан,— якими ви бачите себе там в дзеркалах? Мабуть, дуже коштовними? Гай-гай! Щодо мене, то я вже бачу вас... на вірьовочці. По десятку на налигачі.
— І скільки ж таких десятків думаєш сей рік нанизати? — запитав Кабашний.
— Мені малувато перепало. Двісті чубів доручено пригнати. А всього Фальцфейни набиратимуть більше трьох тисяч,
— Оце шматок,— прицмокнув старий.— Три тисячі... А казали, нібито панич ваш машин з Америки навиписував, на машини хоче переходити.
— Машинам теж буде робота, не гулятимуть... Сам панич махнув до Америки з вовною, вибере й машин, яких треба, на місці... Правда, знавці наші підрахували, нібито для економії жива каховська "машина" поки що вигідніша за фабричну.