ВВЕДЕННЯ ПЕРШЕ
СМЕРД
В цей день праведні душі приходять дивитися на своє тіло.
(Народний звичай)
І зненацька відкривається мені, що життя не обмежено тісним земним кругом, що це лиш трагічна омана, що я ніби й умираю щоразу, але й не вмираю — живу тисячі років, безкінечно й безперервно, і живу не в небесах, бо небо це завжди тільки жахлива порожнеча, і немає там для нас ні надій, ні страхів, — все тільки тут, на землі, у вічному лоні людства, в цій тричі благословенній і стократно проклятій обителі і юдолі, де ми ростемо, розквітаємо, радіємо, величаємось, страждаємо і животіємо.
Безсмертне не тіло — ця комбінація елементів, які природа довільно може тасувати, мов божевільний гравець карти в колоді тарот, і не душа, що так ніколи й не вийде з крейдяного кола загадкового царства уяви, — безсмертна наша сутність, наше назначення, наша судьба і відчай.
Довідавшись про це, диктатори полопаються від сміху. А з ними й кати.
Але чому тільки диктатори й кати мають радіти своєму безсмертю? А ми з вами?
Нам тільки здається, ніби живемо мало, ніби життя коротке й нещасне, насправді ж ми живемо вічно, як оті бородаті скіфи, що доять овець на золотій пекторалі, а тому повинні завжди нести з собою почуття провини і відповідальності. Ким ти був і будеш — птахом, червяком, левом, черепахою — вмирати не страшно, страшно жити, несучи вічний тягар надій і відчаю, цю гірку судьбу людини. У атлантів на плечах покоїлося небесне склепіння з сонцем і хмарами, у тебе — земля, в усій її красі й скорботі, всеплодющості й тісноті. Кажуть, що по смерті душі возносяться на небо. Але чому ж воно вічно залишається порожнечею? Ми ждемо смерті не на краю пустелі й порожнечі, а в самому вировинні земного життя, і, вмираючи, не вмираємо, бо сутність наша проходить крізь віки й тисячоліття. Сутність і свідомість і звучання часів.
В кінці моєму — мій початок. Я загораюсь від своїх тисячолітніх початків, як вогонь від вогню.
І хоч як уперто (а то й жорстоко) закликають нас не відроджувати забутих і напівзабутих ідей, які суперечать природній і соціальній реальності, я вже давно збагнув, що ми не вмираємо ніколи, вже давно. і тоді, як збивав мого коня з ніг свист Солов’я-розбійника в Муромських лісах, і коли в саму душу вдаряла всезнищувальна хвиля від атомної бомби над Хіросімою, і коли стали вперто переслідувати мене сни, ніби мій батько Федір Сміян не вмер у березні 1935 року, ніби воскресає і живе 80 і 100 років, і це вже не містика, а тільки безмірність життя.
То як же тоді з моїм братом?
* * *
Літак був старий, брудний і повен дитячого плачу. Іншим разом мій мозок одразу б став шукати пояснень. Час літніх відпусток. Велике циганство молодих подружжів у безмірах нашої вітчизни, і нещасні жертви цього безглуздого циганства — діти, на чиї сльози ніхто не зважає: адже все, мовляв, робиться заради дітей.
Але сьогодні думалося про інше. Може, про те, що, мабуть, набагато краще, коли немає слів, а тільки плач. Ось діти проливають сльози над своєю потривоженістю, а мені здається, що вони оплакують мого брата. Нічого не знаючи, несвідомо, випереджаючи всі офіційні смутки й жалі, ці невинні душі подають з неба знак туги землі, а земля далека, байдужа, глуха. Я дивився крізь кругле більмо ілюмінатора вниз і не бачив землі, а тільки блакитну безодню. Така безодня вже давно утворилася між братом і мною (хіба тільки мною), мала бути чорною, але ж ми брати, тому — блакитна. Ох, брате мій, брате! Никнуть трави жалощами, дерево до землі з тугою нахилилося. И плакася его Египет 70 дней. Доколь трава вся сельная[1] исхнет…
Ще є трохи трави польової і є чому сохнути й засихати…
Годину тому я, присівши навпочіпки край поля, розтирав у пучках крихку грудочку землі, в якій могла бути велика надія, або, кажучи по-вченому, бажана структурність. Від лабораторного корпусу розмахано бігла білокоса Маринонька, яка повинна була б слугувати тільки вісником радості, але, всупереч своєму призначенню, несла суцільну розтривоженість і навіть переляк.
— Миколо Федоровичу, вас до телефону!
Так рано і так недоречно!
— Підождати не може твій телефон? — Я спробував затулитися від Маринки спиною. Яке все недоречне і безглузде! Тут чиста прекрасна земля в моїх пучках і звук від неї, мов шерех вічності, а там якийсь телефон! — Ти ж могла не знайти мене, Маринонько!
— Вас кличе сам товариш Трохименко, — тихо сказала Маринка. — і не кличе, а дуже й дуже просить. Надзвичайно! Благає!
Трохименко керував нашим чорноземним краєм. Степами, людьми, коровами, тракторами, гопаком і наукою теж. Отже, міг би мене й покликати, коли треба. А тут: благає… Я майже побіг до телефону, хоч уже давно не бігав ні перед ким. Трубка вигиналася на столі, мов чорна зміюка. і одразу — чорне передчуття в серці.
— Щось сталося? — спитав я Трохименка без зайвих передмов і церемоній, бо надто добре знав його нехіть до всього цього словесного шумовиння.
— Машина в тебе якась там є? — спитав він.
— Якась є.
— Їдь в аеропорт, там для тебе заброньоване місце до Києва. Рейс — за півтори години. Встигнеш?
— Можу ще й додому заскочити. А що за пожежа? Трохименко помовчав, тяжко зітхнув:
— Нещастя з Маркерієм Федоровичем.
— Брат? Що з ним?
— Найгірше.
Далі я не розпитував. Егда снишел еси к смерти…
А тепер літак ридав дитячими голосами, а в мені лунали слова з віків: "Доколь плакати имать земле".
Брат вважав себе безсмертним. Коли в наших суперечках, доведений до краю його холодною впертістю, я вигукував: "Та ти хоч подумав, що лишиш по своїй смерті?", Марко майже зневажливо кидав зі своїх захмарностей: "Ти як хочеш, а я вмирати не збираюся".
І ось безглуздий випадок, і я лечу туди, де мене жде братова смерть. Як вони назвуть його хоч тепер: Марком чи знов Маркерієм? Трохименко, здається, за звичкою "Маркеріянив". Як часто дорікав я братові за це перелицьовування. Він, Марко, а став Маркерій, його дружина Марія — і геть безглуздо: Марсель. "Ну, що це, що це? — стогнав я. — Це ж плебейство — "прикрашати" себе навіть іменем, придбаним на барахолці марнослав’я". — "Плебеї не ті, кого називають, а хто називає", — спокійно пояснював брат. "Але ж ти не обурюєшся, не протестуєш, не забороняєш! Ні ти, ні Марія."