Я тинявся по подвір'ю, по безлюдних вулицях і нуднівся, нудився... Вулицю Гагаріна я обминав десятою дорогою. Я тільки здаля слухав веселий гамір будівництва. Зате до школи я підходив разів з десять. Мене мов на налигачі тягло туди, до тієї почорнілої від дощів, розсохлої і трохи скособоченої вітрами щогли, яки стирчала посеред шкільного двору. Під час піонерських лінійок на ній весело й урочисто майорів прапор, а в інший час вона втрачала своє високе призначення, і хлопці намагалися закинути на її вершечок чию-небудь шапку. Це вдавалося дуже рідко, але коли вдавалося, то робило щасливчика у той день славним на всю школу, а хлопцям завдавало великої втіхи, бо тоді влаштовували незвичайне змагання — хто зіб'є шапку грудкою. Кидали по черзі, кожен три грудки. Порядок при цьому був "залізний", і хто намагався його порушити (чи то кинути більше як три, чи то кинути поза чергою), той діставав потиличника! Якось мені здорово пощастило: я не тільки закинув шапку на щоглу, а й збив її, і шапка була не чия-небудь, а Карафольчина. Він нею дуже хизувався — біло-зозуляста кепочка з пиптиком зверху. Цей день я завжди згадував, як один з найшасливіших у своєму житті. От і зараз, дивлячись на щоглу, я згадав той свій тріумф, і стало мені тепло на серці. І захотілося раптом закинути що-небудь на щоглу. Нишпорячи довкола очима, я пройшов подвір'ям, потім — за школу, туди, де був сад, пришкільна ділянка. Баба Маруся завжди на старій яблуні розвішувала сушити ганчірки. Та, звернувши за ріг, я враз забув про ті ганчірки. Увагу привернули малюнки, виставлені у вікні піонерської кімнати. То була постійно діюча виставка робіт гуртка малювання. Анатолій Дмитрович виставляв кращі малюнки своїх гуртківців у вікні піонерської кімнати, і ця виставка весь час поновлювалася.
Тепер усі малюнки були нові і всі присвячені тому, як рятували село від повені. Затоплені хати, амфібії, навантажені різним скарбом, солдати знімають людей з дахів і т. ін.
А один малюнок... У мене перехопило подих, коли я глянув на нього. На тому малюнку був намальований я...
Темна, майже під стелю затоплена хата, у кутку ікона, перед якою горить лампадка, а посеред хати, тримаючись за дріт від лампочки, у воді — я...
Ну, звісно, то був малюнок Павлуші. І так здорово, так точно було намальовано, наче він сам перейшов це. От що значить художник. Молодець! Ну ж молодець! Він таки стане художником. Є-таки в нього здібності. У мене щодо цього — жодних сумнівів.
І вперше я подумав про це без заздрості, а з щирою радістю.
І я вперше відчув, яке це чудове почуття — гордість за друга.
Я довго розглядав малюнки. Були там кращі, були гірші, але з Павлушиним не міг зрівнятися жоден. І мовчав же, сатана, ні слова мені не сказав. От я зараз піду, прямо скажу йому, що він талант, і... дам у вухо. Щоб не задавався. Для талантів головне — це не задаватися, їм обов'язково треба час від часу давати у вухо.
Я рішуче попрямував на шкільне подвір'я. І раптом зупинився як укопаний. Біля щогли стояла... Гребенючка. Стояла і причіплювала до дротини, на якій піднімають на щоглу прапор, білу хустку.
Це було так неймовірно, так фантастично, що я просто отетерів.
Тю! Так, значить, один з трьох невідомих — це Гребенючка!
Тю! А чого з трьох?
Може, вона сама все це й придумала! "Г. П. Г." — Ганна Петрівна Гребенюк. Але ж вона не Петрівна, вона Іванівна. її ж батько Іван Гнатович. І почерк же зовсім не її, дорослий почерк. І по телефону говорив басистий дядько. Вона ніколи в житті так голос не підробить. І листа ж дав мені таки офіцер на мотоциклі. І мені, і Павлуші.
Павлуші?
А може...
Може, Павлуші взагалі ніхто ніякого листа не передавав і нічого, а просто він з нею заодно.
Мовчав же, не признавався, аж поки я перший не почав.
І "Г" — це Ганя. "П" — це Павлуша, а "Г" — це хтось третій — Гришка Бардадим абощо.
А я дурний...
Ні! Не може бути!
Павлуша не може бути таким підступним! Тоді взагалі нема правди на землі!
Ні!
Єдине, що Павлуша міг, — не втриматись і розказати їй про листа (ми з ним тоді у сварці були). А може, вона сама того другого листа прочитала. Вона ж староста гуртка, збирає альбоми, а той же лист був у альбомі. Точно!
Прочитала й вирішила пожартувати. А може, навіть вирішила щось підстроїти, щоб посварити нас. Бачить, що ми помирились, і це їй муляє. У-у, кирпа поганська!
Мені дуже кортіло підскочити зараз до неї і дзизнути добряче. Але я стримався. Це ж значило б визнати себе переможеним Ні! Треба щось придумати таке, щоб аж . Вона ж не знає, що я бачу, як вона чіпляє хустку. І цим можна здорово скористатися.
Спокійно, Яво, спокійно, дорогий! Дихай глибше і тримай себе в руках!
Гребенючка потягла за дротину, і біла хустка поповзла вгору на верх щогли Коли хустка вже була вгорі, Гребенючка злодійкувато озирнулась і дременула на вулицю. Мене вона, звичайно, не помітила, бо я стояв за рогом школи, ще й за кущем.
Я ще кілька хвилин стояв отак, не рухаючись У голові роїлися безладні думки. Я ніяк не міг придумати, що б же ж таке вчинити Гребенючці, як би її провчити.
Ич, вирішила насмішки з мене качати! Ну, стривай! Будеш ти бачити!
Перше, що треба зробити, — це негайно зняти цю білу хустку. Павлуша не повинен її бачити. Якщо він не в спілці з Гребенючкою, то подумає, що це правдивий знак. А якщо в спілці, то мусить якось виказати себе, почне непокоїтися, чому нема на щоглі хустки, де вона поділась, і я таким чином дізнаюся.
Півхвилини — і хустка була у мене в кишені.
Сонце звернуло вже на обід, скоро Павлуша прибіжить додому.
Я подався чекати його під хату.
Його чогось довго не було. Вже батько й мати Павлушині пообідали і знову пішли на роботу, уже всі сусіди з вулиці пообідали й порозходилися, а його нема та й нема. Я хвилюватися почав — чи, бува, не трапилося з ним чого. Коли це бачу — біжить. Захеканий, скуйовджений якийсь, а очі, як у зайця, що з-під куща вискочив, аж світяться.
Кинувся до мене і слова промовити не може, тільки хекає:
— Слу-хай!.. Слу-хай!.. Слу-хай!..
— Що таке? — питаю. — Горить десь чи знову повінь?
— Ні... Ні.. Але... Слухай, він хоче її вкрасти!