Я ліг.
Полонений! Таке дике й жахне слово. На своїй землі — й "полонений"!
Нас відпускали просити у селян хліба.
Да! Коли в Деражні нас переписували, до столу підійшов наш бунчужний з хрестом Георгія першої степені на грудях.
Полковник сказав:
— Как же вам не стыдно: Георгиевский кавалер и петлюровец.
— Це випадково, — сказав бунчужний.
— Что это значит?
— Случайно, — з'ясували йому юнаки.
Коли з канцелярії дізнаються, що між полоненими є козаки з 6-ї запорозької дивізії, то їх розстріляють, як і махновців, які десь під Уманню вирізали й потопили майже ввесь Сімферопольський полк.
Один полонений сказав мені, що він махновець із Успенського полку.
Я не видав його.
Не розстрілюють тільки безпартійних, більшовиків та петлюрівців.
А я ж колишній гайдамака.
Що як Мороз видасть?!
Але Мороз мене не видав, хоч часто мені цпм загрожував і шантажував мене.
Я захворів на тиф.
Одеса.
З вокзалу я пішов з високою температурою босий по грязі дивитися на море.
Воно майже замерзло, і над ним тихо і срібно літали чайки...
Повезли до шпиталю.
Лежу на сніжно-білому ліжкові покірно й тихо, весь в огні...
Поруч стогне й кидається хворий, і "сіделка" все ставить мене йому за приклад, що у мене вища температура і я лежу смирно, а він з меншою температурою і не дає їй дихнути...
Візитація.
Входить лікар і сестра-жалібниця.
Сестра глянула на мене, зблідла і трохи не впала непритомною. її підтримав лікар і вивів.
Потім вона входить до нас, дивиться на мене і каже:
— Как же вы меня испугали!
Виявилося, що я подібний на її забитого на фронті нареченого, офіцера.
Я — в ізоляторі. В мене поворотний тиф, другий приступ. Один був в дорозі.
Вона каже:
— Я вас беру к себе в палату. Вы хоть на несколько дней напомните мне мое прошлое.
Вона взяла мене до себе в палату, дала мені ще своє ватне одіяло (у всіх по одному. Вогко, сиро. Поруч мене щоночі по два, по чотири вмирають). Носить мені консерви, цукерки... і все якось чудно дивиться па мене та цілує. Я, як і її наречений, вчився в сільськогосподарчій школі.
В мене на грудях, після тифу, абсцес, — і мене переводять до хірургічного шпиталю в грецькій духовній школі чи семінарії.
В шпиталі між раненими лежали й червоні з Таращанського полку і інші. Вони розповідали, що коли білий десант захопив Одесу, то багато важко ранених червонармів було викинуто просто на вулицю.
Червоні ось-ось захоплять Одесу. Евакуація.
З одним червонармом я дуже подружив. Він признався мені, що він комуніст і що в нього є документи з ячейки, не дивлячись на те, що я одрекомендувався йому, як бувший петлюрівський юнкер. (Цей товариш потім учився зо мною в Артемовці). Він був захоплений білими й мобілізований. В частині офіцер, який догадувався, що він комуніст, але не мав матеріалу, наче граючись, навмисно прострелив йому ногу. Ногу було одрізано.
Коли мене хотіли, як "юнкера", евакуювати до Єгипту, він не порадив мені їхати, сказав, що я такий же юнкер, як він денікінець. І я залишився.
Кораблі Антанти б'ють по червоних лавах...
Над городом шумлять набої...
Червоні близько...
Привозять ранених офіцерів, яких почали бити по окраїнах.
Один кавалерист б'є обрубками рук у живіт стражника, який од ударів тільки підстрибує всім тілом на ліжкові...
Офіцери, яких не встигли евакуювати, лежать бліді, бліді...
А один офіцер не витримав і сказав:
— ...Ух... страшно...
Ми дивимося з вікна на вулицю, через яку тривожно перебігають фігурки людей з багнетами. Деякі не встигають перебігти й падають. На тлі тривоги бою вони лежать страшно нерухомі. Іде стрільба.
І от відчиняються двері, і входять матроси з червоними бантами на грудях. Вони спокійні, стрункі й коректні.
— У вас офицеры есть?
Вони нікого не забрали. Тільки подивилися документи й пішли.
Лютий. 1920.
При 4-й стрілецькій галицькій бригаді, яка перейшла до червоних, з полонених петлюрівців та денікінців формується два полки: "1-й Чорноморський" та "Кінний запорозький". Я вступаю до "1-го Чорноморського".
Команда українська. Всі старшини й козаки ходять з тризубами на кашкетах. Полковий прапор жовто-блакитний. Денікінські офіцери, звичайно, тепер за "нєньку Україну". Командир полку німець із тризубом на кашкеті. Він каже:
— Я воював за неньку Україну і буду за неї воювати до смерті.
Я думаю, який же це червоний полк. Та це ж жовтоблакитне пекло, з якого я ледве вирвався. Я надів на кашкета червону стрічку.
Воєнкома в полку нема. А є тільки воєнком бригади.
Він на мітинзі агітував нас, аби ми вступали до ячейки.
— Я знаю, — казав він, нервово одкидаючи своє буйне волосся з лоба, — я знаю, що між вами є такі, що шукали нас, але обставини їм заважали...
Я трохи не впав і не забився в риданні... Я ж шукав!..
А вночі старшини й козаки умовляються убивати тих, хто запишеться в ячейку. І ніхто не записується до ячейки.
Я теж не записуюсь. Ячейки нема. Одного разу нас повели до театру, де українською мовою більшовик почав нам говорити про історію України зовсім не так, як я читав у Грушевського. Наш старшина галичанин наказує нам іти з театру, бо це все "давно відоме"...
Я не хотів, але мусів іти. Наказ.
Коли було Шевченківське свято, ми й галичани вийшли на майдан з морем жовто-блакитних знамен. Жодного червоного прапора не було.
Червоні хотіли нас роззброїти, але чомусь цього не зробили. Вони тільки їздили кругом на грузовиках з кулеметами.
Ми перейшли на Італійський бульвар, в будинок був[шої] військової школи.
Раз на муштрі один старшина, бувший денікінець, закричав на козака:
— Молчать! Без разговоров!
Я, не дивлячись на те, що був у ладу, сказав цьому старшині:
— Це вам не денікінська армія, а червона. І, будь ласка, говоріть українською мовою, бо ви в українській частині.
Він пішов і пожалівся на мене курінному. Курінний, пузатий і спокійний, кличе мене. Читає мені нотацію. Я йому схвильовано і гнівно кажу:
— Пане курінний (казали у нас не "товаришу", а "пане"), я ж так не можу!
Тоді він ласкаво мені всміхнувся, нахилився до мене й тихо каже:
— Ще рано!.. Але ж ви розумієте?... підрив дисципліни...
Да, мене, як юнака, призначили чотовим. Однієї ночі до карному прибігає цей курінний і каже мені (я був начварти):