Най земля стоїть на морі —
Де ж оперлось море?
Які ж будуть, моя нене,
Для води опори?
Як земля стоїть по собі
І опір не має?
Скажи мені, моя непе,
Хто її тримає?
І як висить на повітрі
Тяжка така брила?
Не згдаю, не зміркую,
Слаба моя сила".
Стане нічка, сходять зорі,
Місяць випливає..
"Звідки світло в синім небі? —
Дівчина питає. —
Чи то слуги божі світять
Свічі восковії?
Чи то сяють так на небі
Люди умерлії?
Чи то зорі, божі мислі,
Божая дорога?
Чи то, може, кажна зірка
Інший світ у бога?
Не зміркую, моя нене,
Гадки не згадаю.
Полетіла б, полетіла б,
Силоньки не маю".
І голубить її ненька,
К серцю пригортає
І милую свою доньку
Правди научає.
X
Росте дочка злотокрила,
Краси добирає,
А тим часом її ненька
З силоньки спадає.
Обсіклися пишні коси,
Снігом забіліли,
Поспадали повні личка,
Воском зажовтіли.
Очі в лоб позападали
І там позгасали,
І на лобі літа сумні
Сліди поорали.
І ослабли сухі руки,
Підкосились ноги,
Похилилась, як билина
Суха край дороги.
І згадала стара ненька
Смертную годину,
На могилу Соловея
Повела дитину.
І говорить: "Доню мила,
Поглянь кругом себе:
Доки зглянеш — все то буде
Суджено для тебе".
І поглянула царівна,
Видить — синє море.
Подивилася на захід —
Манячіють гори.
На восході чорний ворон
Понад ліс літає.
На опівніч орел сивий
Когті розправляє.
І говорить до царівни
Бідная цариця:
"Де спочили твої очі,
Там твоя границя.
Будь довільна своїм краєм.
Не бажай чужого,
Але нехай і чужії
Не займають твого.
Єсть у тебе в крилах сила —
Бийся, відбивайся.
Єсть у тебе в лобі розум —
Звести не давайся.
Стережися, доню, хмелю:
Хміль — погане зілля:
Платить мукою-тугою
За часок весілля.
Будь царівною довіку,
Замуж — то недоля:
Нема в світі, моя донько,
Як власная воля.
Рік від року сповідайся
У старій столиці
І не забудь царя-батька
І мене, цариці".
І цариця свою доньку
Поблагословила
І навіки свої очі
Темнії закрила.
ЧАСТЬ ДРУГА
І
Незабаром на степові
І Канчук конає,
Свої діти, свої слуги
З шатра висилає.
І виходять його діти,
Слуги виступають,
Ломлять руки, по цареві
Плачуть і ридають.
Лиш мізинець не ридає,
Шатра не кидає:
Заховався під постелю
І все розважає.
Встає Канчук із постелі
І трьома ключами
Відмикає круглу скриню,
Збиту обручами.
Достає нагай ремінний,
Кримку витягає,
Достає казан чугуниий,
Стиха промовляє:
"От нагай, що вражій силі
Давав наганяю,
Як бувало говорив я:
"Погуляй, нагаю!"
А то кримка-невидимка,
Що мене ховала,
Як у полі вража сила
Мене наганяла.
І казан!.. Не раз варив я,
Що йно попадалось;
І все військо було сите,
І ще зоставалось".
І узяв він тії річі,
К серцю пригортає,
Заливається сльозами,
Стиха промовляє:
"Річі мої дорогії!
Де мні вас подіти?
Віддав би вас своїм дітям,
Та не варті діти!
Закопаю я вас в землю,
Там лежіть довіка.
Нехай до вас не доткнеться
Рука чоловіка".
І викопав в шатрі яму,
Річі укладає
І землею засипає,
Тричі примовляє:
"Хто їх буде добувати,
Нагле най сконає;
Чия рука закопала,
Та най відкопає".
І втиснув коліном землю
І підвівся стиха.
Положився на постелю
І сконав до лиха.
II
"Добре, батьку, що сконав-єсь!
Синок промовляє. —
Чия рука закопала,
Та і відкопає".
І ще теплого з постелі
Волоче до ями
І розкопує ту яму
Мертвими руками.
І,розкопує, гадає:
"Все то моє буде,
І не видітимуть браття,
Не знатимуть люди".
А тим часом його браття
Своє пам'ятають:
Поробили в шатрі діри,
В шатро заглядають.
І но тілько докопався —
В шатро повбігали
І над батьком своїм діти
Сварку розпочали.
"Моя кримка!" — каже менший.
"Моя!" — середущий.
"Моя кримка! — каже старший. —
Я старший і дужчий".
І вхватили кримку в руки,
Кримки не пускають.
А тут раптом нахилились
І нагай хватають.
"Мій нагай! — говорить менший.-
"Ні, мій!" — середущий.
"Мій казан! — говорить старший.
Я старший і дужчий.
І всі троє заціпились,
І нагай тримають,
І ще раптом нахилились —
Казан підіймають.
"Мій казан!" — молодший каже.
"Ні, мій!" — середущий.
"Мій казан! — говорить старший.
Я старший і дужчий".
І зчепились за дідизну
І не помиряться.
І водяться по шатрові,
День і ніч сваряться.
І сваряться, не миряться,
Батька проклинають,
А тим часом ходять слуги
Да їм розважають:
"Царевичі наші любі,
Сваром не сваріться!
Ходіть лучче до причепи,
Миром помиріться".
І подумали три брати,
Покидають степи
І на північ, у столицю,
Ідуть до причепи.
III
Прийшли брати у столицю,
Палац відпитали
І приходять до покою,
Край порога стали.
А в покої сам причепа
На високім тропі,
Кучерявий хміль повився
На його короні.
Коло него, ступнем нижче,
Сидять сенатори,
А за ними їднорали,
Пани й асесори.
За панами осавули,
Як свічки, стояли,
А за ними прості люди
Мовчки уклякали.
У царя на відер двоє
Чаша брильянтова,
І на чаші стоїть надпись:
"Тут правда царьова",
І цар нею вино тягне,
Відром — сенатори,
Піввідерком — їднорали,
Оком — асесори.
Пани пили із півока,
З кварти — осавули,
Прості люди то з бляшанки,
То з бичка тягнули.
Наоколо часовії
Стіни підпирали,
І, як ружжя, довгошиї
Бутельки тримали.
Підступили, поклонились
Діти Канчукові.
"Розсуди нас! — говорили
П'яному царьові, —