Він оповів їй легенду про Лореляй.
— Ах, то вона, певно, думає, що й вона така гарна! — зашепотіла вона злобно. — Певно, тому така зарозуміла. В неї лиш уста дуже гарні, виразно зарисовані, з глибокими кутиками, а впрочім що ж на ній? Те все не поможе їй. Не заступить їй маєтку. Не правда, Орядин?
— О, певно, — відповів він і зігнувся саме в тій хвилині по її вахляр, котрий держав в руці і впустив на землю.
— Через то й не вийде вона замуж. Подумайте собі, яка би там у неї була виправа [134]. Не так?
— Так.
— А ви як думали, Орядин? — шептала завзято далі — Що чому не вийде вона замуж?
— Я думав щось інше!
— Що?
— В неї забагато крові будучності в жилах.
— Що? Що?
— Вона замодна.
— Модна? Ха-ха-ха! — розсміялася румунка. — Як же вона модна, коли в неї не побачиш і модні фризури? Яка ж тоді я, Орядин, я, що в мене бачиш завсігди лиш саме те, що наймодніше, що даю свої сукні шити до першої моднярки в Яссах?
Він глянув на неї і по його лиці промайнуло щось, мов жаль. Опісля взяв її руку, стиснув її і сказав ніжним, тихим голосом:
— Sie sind eine Rose ohne Dornen! [135]
Вона усміхнулася вдячно і присунулася ближче до нього.
— Не йдіть до неї ніколи, Васіллі, — благала пещеним голосом. — Я її не люблю...
— Або ж я до неї ходжу?
— Ні, однак я вас у неї пізнала.
— Ну так! Це було щось інше... Мені прийшло щось на думку... я хотів щось довідатися. .
— Що? Що? — домагалася вона цікаво.
— Чи це правда, що син її помершої пані жениться з нею... Я так чув?
— І що ж?
— О, нічо. Мабуть, в тім нема правди ані крихітки. Мене не обходить вона нічого; а ви думали (він усміхнувсь насилу і поглянув за кимсь в противну сторону зали), що я хочу з нею женитися?
— Я не думала так, — відповіла вона, — лише думала, що ви любите її!
— Що за вигад! — кликнув півголосом, ще завсігди сміючись. — А впрочім, хоч би і так, то — як вона раз сама казала — любити і женитися — це щось зовсім, зовсім інше...
Вона хотіла щось скоро відповісти, однак він схилився бистро до неї, стиснув кріпко її руку і, вп'яливши свій, в тій хвилі майже гарячий погляд в її очі, шепнув з притиском:
— Не правда ж?
Вона змішалася, усміхнулася і замовкла.
* * *
Більше як півроку минуло з того часу.
Орядин не був більше у Наталки. Бував часто у румунки, але з нею не стрічався і там. Вона .не заходила до молодої жінки, хоч знала майже, коли відвідував її.
Стара Домна, що обслугувала і румунку, оповідала все, коли бачила там кого чужого, хоч та не питала її ніколи ані одним словом.
— Вже що вона з тими паничами за верески виправляє, що аж страх! — оповідала раз, коли вернула звідти майже люта, бо мусила бігати кілька разів на годину у місто. — Я вже постарілася, а чогось такого не виділа. Грає в карти, в якісь "фанти", а курить, а п'є чорну каву, що аж гидко. Мабуть, і від неї стала чорна, мов нечистий. А вже з тим що заводить, то нехай і не кажу!
— З ким? — спитала дівчина стиха, і в її грудях забилося серце скоріше.
— Та з тим, що подібний до неї, мов рідний браг, і що на скрипці грає! Він "за ніц" [136] не має її. Регочуться обоє, борються, мов хлопці на толоці, з того не вийде певно нічо добре...
Наталка відгадала все і не питала більше. Раз просила навіть стару не згадувати їй, що в її комірниці діється.
Одного ранку, вже потім, влетіла румунка до неї заплакана, розгнівана і виповіла [137] мешкання.
— Чому? — спитала Наталка зчудована.
— Та якого лиха сидіти мені тут довше! — відповіла і, заплативши належні гроші, котрими орудував батько Оксани, вилетіла, мов фурія, тріснувши дверима за собою. За кілька днів прийшла до неї попрощатися. Між іншим сказала:
— Орядину скажіть, що най жениться, з ким хоче, мене то нічого не обходить. Він нічо не заслужив доброго.
— Скажіть йому то самі, пані, — відповіла Наталка.
— О, він тепер до мене не прийде! — сказала і усміхнулася гірко. — Ви не знаєте, який він. Нині запалиться, обіцяє світ, а завтра вже холодний, мов лід. і мудрий, як той Соломон. О, я кого ненавиджу! Скажіть йому оце, він до вас прийде.
— Нехай не приходить, — сказала дівчина гордо.
— Еге, ви все такі чудні! — загомоніла. — Я знаю, що він таки прийде колись до вас. Зацікавиться знов чим-небудь і зайде; тоді скажіть!
Наталка не обізвалася. Він не зацікавиться більше нею, бо вона осталася та сама, впрочім, що обходили її зносини сих людей? Для цеї жінки не мала вона ані крихти поважання, а його не могла вона цілком ганити.
— Знаєте, що я завважала? — говорила румунка таємничо. — Я замітила, що він вас боїться. Перед вами хоче якимсь іншим бути. Це якраз добре. Раз, ще давно, сказав, що ви "модні", а раз, що побідить вашу гордість і що це буде найкраща хвилина в його житті! А раз був у мене і дивився за чимсь у вікно. Саме тоді вертали ви з проходу і переходили городець перед верандою, а ваша Діана вітала вас веселими скоками. Ви зігнулись до неї і поплескали по голові.
"Чи панна Верковичівна не приходить ніколи до вас тепер?" — спитав, не зводячи з вас погляду.
"Ні", — відповіла я.
"Розуміється, — відповів глумливо, — вона скорше загине, ніж піде проти свого переконання. Вона все ще така сама. — По його устах пробіг дивний усміх, і він додав по хвилині: — Колись переконається, що її погляди не відповідають життю і що такою, якою власне є, не вдержиться в нинішніх часах".
— Опісля випитувався, хто до вас найбільше заходить, чи у вас широка кореспонденція, і з ким ви найбільше сходитеся. О, він супроти вас дивно, дивно настроєний, і мені все здається, що ви могли би йому не одно сказати.
Відтак, каже румунка, їй водиться, що він ожениться дуже багато, бо раз оказав їй, що та, що схоче його ім'я носити, мусить мати тридцять тисяч; він крутиться коло якоїсь багачки, полька, але рівночасно обсміює її: він не вірна натура, не вірна, мов та собака, вона його ненавидить. І обнявши дівчину, притиснула її до себе, мовби проживала з нею цілий час в найбільшій приязні, і пішла. Наталка билася довго з думками, розбираючи ті її слова, а замітка, що він настроєний супроти неї дивно, зворушила її чимало.
Ні, ні, говорив якийсь голос в ній, він її не любив уже. Все те було лиш відгомоном якоїсь гордості і помсти. То лиш вона не могла відвернутися від його цілком, чувала над ним здалека, в затишку, чувала думками і серцем, не тратила віри в його і в те, що їй здавалося в нім сильне і непохитне. Деколи звинялася перед собою за ті думки. Життя таке одностайне (вмовляла в себе), а він пригадує їй, що вона молода; крім того, все те не вадило їй ані в праці, ані в чім іншім. А в то, що він хоче багато женитися і без любові, значить лиш задля грошей, в то вона не вірила. Він був пристрасний, несправедливий, палкий, непостійний, але до того він нездатний. Він остався про те все в грунті той сам Орядин, за котрим не раз так тужила гірко і котрого вона лучче знала, хоч і як віддалився від неї.