– Донечко! Царя скинули! Революція! Нове життя починається! Розумієш? Ех, мала, нічого ти не розумієш!
Але він даремно говорив, що Оленка нічого не розуміє. Оленка добре знала, що цар поганий, жорстокий і злий. Це він винен, що померла мати, що загинув на війні брат Андрій і що Оленці нічого їсти… Батько сам не раз говорив про це. Ні, Оленка все розуміла.
І вона дуже зраділа, що царя скинули…
Але минуло кілька днів.
І Оленка перестала що-небудь розуміти.
В цей день знову на вулицях була сила-силенна людей. По Києву з музикою і барабанами йшли війська. Обличчя у солдатів були змучені, стомлені і невеселі. Їх знову посилали на фронт вмирати під кулями. І їм було, мабуть, сумно. На тротуарах стояли панки і панянки з червоними бантами на грудях. Вони весь час кричали "ура" і махали руками. Солдати одвертались від них.
Якийсь товстий бундючний генерал в білих рукавичках і теж з червоним бантом на грудях громовим голосом вигукнув:
– Яка радість! Воістину єднання армії і народу!
Разом з військами Оленка дійшла до Купецького саду.
І тут, в Купецькому саду, вона побачила Сашка Бібікова, п’ятнадцятирічного пихатого здорованя, який жив по сусідству – в великому будинку на Олександрійській вулиці. Сашко Бібіков був буржуйський син і вчився на Солом’янці в кадетському корпусі. Всі арсенальські дітлахи його ненавиділи і боялись. Він випробовував на них свій "військовий талант". Разом із своїми друзями-кадетами влаштовував облави на малих арсенальців і нещадно їх лупцював.
Сашко стояв на лавці, розмахував кашкетом, до якого була причеплена яскравочервона шовкова троянда, і читав вірші:
Пройти по улицам нам трудно,–
Людской мы видим океан!
На Думской площади так чудно
Гремят восторги киевлян.
Пришла весенняя погода,
Пришла весенняя пора,
Освобожденного народа
Гремит чудесное "ура".
Коли Сашко закінчив, гімназистки і кадети, що стояли навколо, пронизливо закричали "ура" і почали кидати в повітря кашкети, капелюшки і хусточки. Сашко Бібіков теж підкинув у повітря свого кашкета з червоною трояндою, але він відлетів убік і впав до ніг Оленки, в брудний талий сніг.
Сашко зіскочив з лавки і нагнувся за кашкетом. Оленка розгубилася і не встигла одійти. Сашко випростався– люто глянув на неї. Потім боляче штовхнув її коліном у спину і вигукнув:
– Ану, шмарката, геть звідси! Не крутись під ногами! Не заважай нам революцію робить!
І, струсивши грязюку з кашкета просто Оленці в обличчя, пішов по алеї…
… Ні, Оленка перестала розуміти, що робиться навколо. Чому не починається нове життя, про яке говорив тато? Чому разом з царем не скинули Сашка Бібікова? Чому багаті продовжують веселитися, радіти і ображати бідних? Невже революція зроблена для багатих? Ні, тут щось не так!..
Батько приходив з роботи похмурий, мовчазний. Він уже більше не підкидав Оленку на руках і не говорив про нове життя. Одного разу вона чула, як він сказав якомусь робітникові, що хтось обдурив народ і що далі так продовжуватися не може. І Оленка зрозуміла нарешті, що революція була несправжня і що повинно щось трапитись.
Пролетіла весна, минуло літо і наступила осінь, неспокійна і тривожна.
Оленчин тато
Але чому все-таки тато відправив її саму додому? Що трапилось? Що робить він зараз там, у клубі на Собачій стежці? Минуло вже довгих три години, а його все ще немає.
Оленка сидить на порозі хатинки і терпляче жде. В холодному осінньому небі спалахнули зірки – кліпають своїми сріблястими віями, немов підморгують Оленці і посміхаються. А Оленці сумно. їй завжди сумно, коли довго немає тата. Маленька хатинка, де – вони живуть удвох з татом, стоїть на краю глибокого яру, по той бік якого розкинувся великий, схожий на фортецю, завод "Арсенал". Оленчин тато працює на цьому заводі вже понад п’ятнадцять років.
Все навколо, таке знайоме і звичне, чогось здається сьогодні чужим, непривітним – і високі мури заводу, і яр, і кущі…
Незабаром зовсім стемніло. Відчинені двері хатини зяяли величезною чорною діркою. Було страшно туди дивитись. А навкруги тихо-тихо. І Оленка раптом подумала, що тато вже зовсім не прийде. У неї від страху затремтіли коліна. Але якраз в цю мить почулися кроки, і батьків голос покликав:
– Оленко!
– Татусю! – Оленка кинулась йому назустріч…
Тато підхопив її на руки:
– Ну, ну, чого ти?
Оленка припала до його колючої щоки і схлипнула:
– Чого ти так довго?
– Ех, Оленко, ех, донечко моя, тут такі діла!.. Такі діла починаються!..
Оленка відчувала, як на батьковій шиї під рукою у неї швидко-швидко б’ється якась жилка. Тато був чимось схвильований і говорив задихаючись.
Він сів на поріг і посадовив Оленку собі на коліна.
– Знаєш, завтра… Ти тільки не бійся. Розумієш, у Петрограді революція! Справжня! Робітники прогнали всіх багатіїв, захопили владу. І ми, арсенальці, вирішили завтра… теж…
У Оленки від хвилювання завмерло серце, і вона рвучко обхопила тата руками.
– Та ти не бійся, дурненька, зі мною нічого не трапиться, – говорив він, гладячи її по голівці. – Мене куля не бере… А ось ти… тобі треба буде сховатися. В погребі. Я приготую там їжі на кілька днів, постіль теплу. Адже ти у мене зовсім доросла вже. Ти ж не будеш боятись, правда? Тільки я тебе дуже прошу – не виходь. Ми переможем, і я повернусь… От побачиш…
– Добре, батьку.
Оленка більше нічого не сказала, тільки ще міцніше пригорнулася до тата, ніби вже прийшло це завтра, і він вже ішов…
Літак з червоним прапором
Це була неділя, 29 жовтня 1917 року. Оленчин тато з самісінького ранку пішов на завод.
У місті було так тихо, ніби воно вимерло. Вулиці були безлюдні, мов уночі. Тільки зрідка по них проїздили грузовики з озброєними солдатами – військовий патруль. Трамваї не ходили, магазини були замкнені. I навіть вікна будинків щільно прикриті віконницями. А в Марийському парку біля царського палацу безвусі юнкери зводили барикади і рили окопи.
Місто чекало.
"Піду до заводу. Може, тата побачу", вирішила Оленка.
Вона обережно почала спускатися в яр.
Ось Оленка вже крадеться вздовж високої, з вузькими бійницями, арсенальської стіни.
Раптом вона завмерла. По той бік вулиці з підворіття виглядав Сашко Бібіков. В руках він держав військовий бінокль і через цей бінокль пильно дивився на "Арсенал". За спиною у Сашка виднілось дуло карабіна.