Довкола вигаслого вогнища лежали, сиділи і чипіли цигани. У декого в руках був кусник недогризеної кінської шкіри, кілька кусників валялося ще обіч. А лиця у всіх сині. А очі у всіх скляні, витріщені, недвижні. А руки й ноги у всіх покорчені передсмертною судорогою. А всі — неживі.
Старшина стала, як громом поражена.
— Війте! — крикнув шандар, ледве переводячи дух. — Ви мені відповісте за їх смерть!
— Даруйте, пане,— відповів війт,— я робив, що ви казали! Най пан відповідають! Я в тім нічого не винен!
— Ну, то я, я винен? — скрикнув шандар. Але війт уже й не слухав його крику, а, закликавши візника, почав з ним і присяжним щось шептати, а потім всі три позносили трупи на сани і, не звертаючи навіть уваги на шандаря, рушили до Сколього.
Шандар стояв мов осуджений. Але звільна людське чуття, мов розблиснувша іскра, почало погасати. Шандар з чоловіка стався знов шандарем, службовим чоловіком.
— А хіба ж я тому що винен? — пробубонів він сам до себе. — Тьфу, пек, маро! Я їх преці не казав заморожувати! А дурний бойко гадає, що мені що зробить. Чекай трохи, побачимо, хто кому носа втре!
Службові взгляди швидко затерли в нім слід людського болю, думку про людське горе і муку, і, поправивши собі гвера на плечах, він поплівся до місточка.
_________________
* Цигани, як звісно, називають себе ромами.