— Який Григораш?
— Забув? І Коломійця Олександра Івановича забув? І наше в нього стажування?
— А-а… Та ти що?! Отой злодюга нахабний? Невже вийшов? Він же тоді на всю котушку одержав.
— Мені дуже не подобається його присутність на пароплаві. Це значно ускладнює ситуацію. Я вже шкодую, що взяв пацанів. Головне, мені здається, він мене впізнав.
— Та-ак. Справді… недуже… Можна, правда, зсадити на берег, але це одразу викличе підозру… Стривай! Скільки ви ще стоятимете? — Та до вечора. Зараз екскурсія по місту.
— Подзвони мені за півтори, ні, краще за дві години. Я постараюсь дещо розвідати.
— Гаразд.
Попенко відправив Григорія Тарасовича з хлопцями на екскурсію, а сам в обласне управління внутрішніх справ поїхав. Там працював їхній однокурсник, Василь Гончаренко.
Однокурсник так бурхливо зрадів, побачивши Анатолія Петровича, що той аж злякався, чи не зіпсує ця експресія всієї справи.
— Васю! Вибачай, я не в гості, я у справі, буквально на півгодини. Тільки, будь ласка, нічого не розпитуй, все одно не скажу. У мене одне прохання. Допоможи переглянути списки пасажирів теплохода "Квітка-Основ'яненко". Тільки делікатно, не викликаючи особливих підозр і якомога конфіденційніше, щоб, крім директора круїзу, не знав ніхто… Навіть капітан.
— Ого! Навіть капітан?
— Навіть. Ти можеш це зробити?
— Постараюсь. Я сам це зроблю. Не будемо нікому передоручати.
— Я не хотів би, щоб нас бачили разом.
— Авжеж. Я поїду а ти мене тут почекаєш. Яке прізвище тебе цікавить?
— Григораш.
— Ім'я, по батькові?
— Я не пам'ятаю. Але це не має значення. Не думаю, що на теплоході багато Григорашів. Мене цікавить, в якій він каюті і хто разом із ним.
— Ясно. Сиди, читай он свіжі газети і чекай.
І Гончаренко повернувся через сорок хвилин.
— Григораша у списках пасажирів немає.
— Як? Ти певен?
— Я сам особисто двічі перечитав списки. Ти є. Григораша нема.
— Гм. Значить, під іншим прізвищем. А може, одружився і взяв прізвище дружини. Це гірше.
— Пробач. Я не розпитую. Але… Може, потрібна допомога. Судячи з твоїх слів, це рецидивіст. У таких випадках страховка не завадить.
— Ні. Нічого не треба. Це неофіційна приватна справа. А що ти сказав директору круїзу? — Особливо не фантазував. Сказав, що ми шукаємо одну людину. Конфіденційно. І просив капітанові нічого не говорити, щоб марно не турбувати. Він, по-моєму, все зрозумів. Симпатичний дядько.
— Мені теж здалося. Дякую тобі, Васю.
Вони ще трохи погомоніли про колишніх однокурсників — хто, де, як, про останні службові новини. І попрощалися.
А через кілька хвилин Анатолій Петрович уже телефонував Горбатюку.
— Ну як?
— Після тієї справи Григораш мав іще дві судимості. Півроку як знову на свободі. Де зараз — не відомо…
— Він правду тоді казав — більше як три роки він не сидить. Як це йому вдається?
— На жаль, наша правова система ще не бездоганна, особливо щодо рецидивістів. А в них колосальні зв'язки.
— До речі, в списках пасажирів його нема.
— О-о! Це вже не жарти. Коли вони беруть фальшиву ксиву — справа серйозна. Будь обережний, Толю.
— Мені Вася Гончаренко пропонував допомогу. Я відмовився.
— Я вже шкодую, що втравив тебе у цю справу. Чесно. Слухай… — Горбатюк на хвилину замовк. — Завтра субота… Може, я…
— Не вигадуй! — перебив його Попенко. — Поки що все — суцільні домисли і гра уяви. От ми були певні, що на кораблі буде Ципа. А його нема. Я обнишпорив увесь пароплав. Хлопці теж. Прокол.
— Може… Ну гаразд, побачимо… Я нічого певного сказати не можу, бо справа, яку зараз веду, ще не закінчена, робота є робота, і ти ж знаєш… Пильнуй тільки, Толю. Будь розсудливим.
— Я-то розсудливий. Це ти у гарячому купаний…
— Ну, добре, не будемо… Дзвони. Тримай мене в курсі весь час…
Через півгодини капітан Попенко, стоячи в глибині кают-компанії, щоб не привертати до себе уваги, уважно спостерігав через вікно за пасажирами, що після екскурсії піднімалися по трапу на борт "Квітки-Основ'яненка".
Григораша серед них не було.
Розділ X
"Гурт"
Вони стояли біля поручнів палуби — двоє молодих хлопців і дві дівчини, одна білява, друга чорнява. Чорнява була з довгим розпатланим волоссям, з великими золотими кружалами-сережками і темно-синіми підводами під очима. Білява була коротко стрижена, під хлопця, тільки нагорі волосся безладно стирчало у різні боки довгими цмоузами. Власне білявими, білими були тільки ці цмоузи вгорі, а внизу волосся було темно-брунатне. В лівому вусі в білявої була довгастенька сережка, а в правому аж три сережки — одна біла металева крапелька в мочці і дві металеві нашльопки збоку і нагорі вуха.
Женя й Вітасик задивилися на прикраси.
Усі четверо палили довгі сигарети й голосно реготали.
Один із хлопців, чорнявий, в окулярах, щось захлинаюсь розказував і першим починав реготати, вищирившись, оголюючи майже всі свої конячі зуби і витягаючи вперед голову, так що на шиї напружувалися жили — от-от луснуть. При цьому голова його трусилася од реготу й окуляри підскакували на носі. Другий хлопець — рудий, із довгим жіночим волоссям, регочучи, закидав голову назад і вигукував весь час одну й ту саму коротку брутальну лайку.
Хлопці чогось вирішили, що це якийсь поп-гурт. Жені навіть здавалося, що він бачив їх по телевізору. Хоча хто його зна — їх так багато, тих гуртів, і такі вони однакові…
Якась старенька, схожа на вчительку, проходячи повз "гурт", докірливо мовила:
— Посоромилися б! Дівчата, а смалите, як…
— Іди-іди, ровесниця Другої світової! — сказала білява.
— Поки у воду не полетіла! — докинула чорнява. А рудий вигукнув ту саму коротку брутальну лайку.
Й усі четверо знову оглушливо зареготали, дивлячись, як поспішливо, не озираючись подріботіла од них старенька.
Але й самі раптом зрушили і, все ще регочучи, швидко пішли у протилежний від старенької бік — наче злякалися когось.
— Сім пар нечистих! Ноїв ковчег! — почули хлопці ззаду знайомий голос. Обернулися й побачили Вороного, що роздратовано дивився услід "гурту". Таки, мабуть, це він їх сполошив. — А ви чого тут?.. Знайшли на кого дивитися! — важким поглядом глянув на хлопців Вороний і пішов геть. Він був високий і дебелий, а ходив нечутно, як кицька, — хлопці й не встежили, як він з'явився.