То не може бути! Або я її вкусив, чи що? А може справді таке право є!.. Біда мені... Заснув.
Другої днини не виходив нікуди. Йому страх соромно було, що таку дурницю стрелив. Про це певно вже увесь двір знає! — думав собі Михась.— По що я там йшов? Але варто би розвідати... Може мандатор справді здурів, та розтрубів по селу, що я його велебну панну поцілував? Та нехай! А чого лізла до мене? Або то у мене жабяча кров, чи що?
Одягнувся гарно і пішов до двора, ніби то на свята до офіціялістів.
Офіціялісти приняли його радо. Вони вважали собі за честь, що пан ржонца такий для них ласкавий. Питались його, як вчера забавлявся? Михась показував по собі веселого.
Економ Чосниковський зажартував собі, чи ман-даторівна не причарувала його. Михась запаленів, але зараз стямився.
— Ей, каже,— говоріть здорові! куди мені до мандаторівни!..
— Не бійтеся, ні! пішла би за вас з вискоком. Тільки там того паньства, що зверха світиться. Має лише то, що видурив у покійного барона, а наш Іцко то би не дав з села рушитися, стільки він йому винен!
Михась собі подумав: І то добре знати!
Офіціялісти почувши, що у Чосниковського Михась в гостях, посходилися. Чосниковський пішов до баронової просити, аби позволила панам піти до нього забавитися. Чосниковський був старий, поважний чоловік, то баронова дозволила. Старий післав у Закуття за музикою. Музика зараз зявилася.
Двораки розгулялися... Молоді говорили паннам чемності, запанувала веселість.
5*
99
І Михась розрушався. Вчерашне забув. Та уважав себе безпечним проти напасти Ярйчовського.
З дівчатами прийшла і Міхалінка, улюблениця баронової. Михась не міг від неї очей відвести. Як я міг собі мандаторівною вчера голову зачемерити? По тверезому я би того не зробив...
Михась танцював аж зіпрів. Вихилявся, при-тупкував ногами, зовсім не журячись тим, чи кому на ногу наступить, або ні. Свою нескладність заступав жвавою охотою.
Між танцями заводили ріжні товариські забави. Майстром до того був Гоздецький. Грали в пташка, звивали букет, ставили міст і на піжмурки не забули. При всіх таких іграшках Михась вибирав Міхалінку, а Міхалінка його. Обоє припали собі до серця.
Прийшла цензура. Михась сів серед кімнати і слухав уважно, що котра особа на него говорила.
— Нехай прийде тая особа, котра казала на мене, що жадна панна не відказалась би вийти за мене...
Серед загальної тишини встала Міхалінка з свойого місця, спаленівши на лиці.
— Браво! панна Міхалінка! браво!
Господар попросив до вечері. Каваліри кинулись подавати руки паннам. Михась зараз полапався і прискочив до Міхалінки, наставляючи її свій лікоть, так як другі робили. При вечері сидів біля неї і заєдно їй щось балакав. Був дуже щасливий, тілько кривився незначно, коли нагадав вчерашне.
По вечері знов музика і іграшки. Колиж другі стали звертати очі на Михася і Міхалінку, то Михась став трохи обережнійшим і держався пода-леки. Ще мене якій чорт підкусить, як вчера, та буде нова біда... прозвуть мене вітрогоном... Отже вдо-волявся тим, що дивився здалека на Міхалінку.
Гульня протягнулась довго в ніч. Господар не жалував нічого, щоби лиш його гості добре забавлялися.
Вже над раном стали гості розходитися до дому. Пішов і Михась. Був на себе злий, бо знову нагадалось вчерашне.
— Я вже пропащий! — говорив сам до себе.— Ті панночки геть мене збаламутять і я не оглянуся, коли стану таким нагайкевичем-двораком, не вартим шляхотського ймення як і другі... Фе, Михасю! скачеш від панни до панни, як мотиль по капусті. Нині цілуєш ту, завтра цілував би другу, як би нагода трапилась... Ганьба! Небіщик дід у гробі повернеться... Нехай їм буде га!.. Гарна шельма, одна з другою, як писана... а котра краща? Ет! жадна не для мене... пек біді!
Зайшовши в хату, ліг спати.
Не тямив, як довго спав. Збудила його тета, кажучи, що є хтось з двора.
— Це я, панє ржонцо,— обзивається з світлиці двірський лісничий.— Я прийшов вас просити сьогод-ня на вечір до мене. Буде трохи гостей-сусідів та забавимося... Прошу не відмовити...
— Добре, я прийду. Лише вибачте, що я такий спюх... Вчера трохи пізно пішов спати.
— Знаю, вчера була забава у пана Чосниковсько-го... На те воно й свята, щоби забавитись...
— А буде хто з двора?
— О, будуть! я просив. До відзеня!
— До відзеня! Боже провадь!
— Е! що мені з того,— подумав Михась,— коли Міхалінка там не буде...
Полежав ще і встав одягатися. Тепер жалував, що обіцяв прийти. Що я там буду між тими людьми робити?..
Одягтися, став роздумувати, як би то найліпше їхати. Випадало би саньми, як поважні люди їздять, але нема таких саней, а просити ніяково... А по друге, який я там поважний чоловік? Я ще кавалір, то мені на коні краще...
Лісничий Памульский мешкав подальше від села у лісі, під самою бучанською границею при циганській дорозі.
Тоді ще не було повітового гостинця між Пиш-нівцями а Бучанами. Йшла дорога звичайна, польська, вправді окопана по обох боках високо ровами, але це длятого, аби худоба не заходила в лан, коли її женуть на пасовисько. Дорога та вела прямо з подвіря пишневецького двора, начеб її хто вистрілив з двірських вікон. По обох її сторонах росли грубі липи і височенні тополі. Дорога йшла найкращими полями Пишневець. Місцевість тут филяста. Один горбок вищий від другого, а коли станеш на найвищім і глянеш поза себе, то здається, начеб це филі великого розбурханого моря, перемінені якоюсь чародійною силою в урожайну землю. Долини, що простяглись поміж тими великанськими валами, звуться "хильчами". Є тут хильче перше, друге, третє... Четверте зветься вже циганською дорогою. Попри циганську дорогу повно лісів. Є тут ліси двірські в кількасот моргів, є й маленькі ліски шляхетські. Сама дубина, тверда та росла. Ще одні гони від циганської дороги, а вже й бучанська границя. На самій границі при дорозі стояла коршма. Звалася коршмою на границі і ще належала до вишневецько-го домініюм. Туди йшов головний шлях з Бучан і сусідніх сіл на Рудки, до Львова. А коло самих Бучан лежала німецька кольонія Гохберг.
Від довшого часу говорено, що на бучанській границі і на циганськії дорозі щось страшить. Люди божилися, що бачили якогось пана на чорному коні, котрий огнем з писка сипав; другі виділи якогось куценького червоного панича, що вивертав козли під хрестом, дихав вогнем, коней людям полошив, блудом водив, і такі інші страховини. Люди слухали, хрестились, тай поночі ніхто був би не важився на бучанську границю показатися.