6*
131
До Міхалінки навідувала частенько стара Стефаниха. Вона тішилася своєю невісточкою, голубила ЇЇ, пестила. Міхалінці спочатку було ніяково йти в обійми простої шляхтянки, але невдовзі з тим освоїлася, бо шляхтянка та була матірю коханого Михася і вельми розумною хоч простою людиною. І привикла до неї, так полюбила її. Одна одній припали до серця. Стефанисі тепер і на гадку не приходило, аби Міхалінка була невідповідною жінкою для її сина.
— Марне, марне, мізерне,— говорила Стефаниха своїм сусідкам,— з серпом ані з скіпцем не пійде, але не гонорне і всему дасть лад тай всего припильнує. А така вам добра, ґречна, лагідна, як ласичка... Добра буде з них пара!
Баронова, кільки разів побачила Стефаниху, все її прикликала до себе, частувала кавою, солодкою горілкою або вином. Стефанисі це не було в смак.
— Міхалінко моя люба! не говори нічого що я тут у пані баронової.
— А пані баронова казали сказати собі кожного разу як мама прийдуть...
— Не хочу! Як би так, то я би ніколи не прийшла... Потому би хто сказав, що я лакома на поча-стунки... не хочу! Я лиш прийду, подивлюся на тебе, моя дитинко, тай досить. Боженьку! та я би згоріла з сорому, як би хто на мене таке погадав... не хочу! — Стефаниха підносила руки, начеб від чого засланялася, і відходила з двора.
Зараз по Великодні проголосили заповіді — для Міхалінки в латинській парафії в Бучанах, для Михася в пишновецькій церкві. Усе село лиш про те весілля говорило і кожне ждало нетерпеливої вро-чистости. Казали: що такого весілля ніхто в Пишні вцях ще не видав.
На тиждень перед весіллям стали в дворі мордувати гусей, курей, качок, індиків, згинули під ножем оба веприки і один пасений віл. Двірський кухар звивався як в окропі. Помагала йому ще нанята Міха-лова, бо двірський кухар не вмів усего зладити під шляхетський смак, а цеж весілля чисто шляхетське.
Баронова відступила чотири великі покої в двері для весільних гостей.
Михась порадившися з бароновою, запросив за старостів мандатора Яричовського і Філіпка Горедись-коге. Старостиною була Чосникевська і одна шляхтянка, далека своячка Михасева. Дружками були дві сестри Міхалінки, а дружбами Федье Стефанів і молодий Яричовський. Михасеві не дуже було по нутру йти до Яричовських просити, але баронова казала, впевняючи, що ніхто йому ані слова не згадає про колишнє. І справді Яричовський приняв Михася в своїй канцелярії дуже чемненьке, наче б ніколи між ними ніякої суперечки не було.
Вінчання було назначене на неділю.
Вже в пятницю стали молодята їздити за благо-слевенством по Закуттю. Михась з братом Федьом на гарних конях, Міхалінка з сестрою в двірській бричці. Мелодий Яричовський не міг товаришити Михасеві, бо не вмів їздити на коні.
Михась, одягнений в новісіньку капоту, що йне вийшла з під умілої руки Йеська, у високій смушковій шапці на завісах, з перевязаною на руці біля кістки шовковою хусткою, з нагайкою в руці,— виглядав на гарному коні величаво. І Федьо причепурився та держався на коні просто. Закутянські дівчата трохи не з'їли Михася очима і завидували Міхалінці такого щастя. Михась об'їхав Закуття, не минаючи і найбіднішого шляхтича. Усюди де приїхав, злазив з коня, привязував до плота, клав на сідло нагайку і входив у хату. Сказавши лише дзінь-добрий, кидався кождому, старому чи молодому, хоч би малій дитині в ноги кажучи: "Прошу о благословеньство!" Той перед ким він вклонився, відмовляв: "Най Бог благословить!" Тоді доперва цілувався, старших у руку, молодших в лице, без ріжниці чи то парубок, чи дівка. Відтак короткі питання про весілля і дальше в дорогу. Ніхто таких гостей не задержував, бо кожне' знало, що їм пильно. Молодий і дружба сідали на коні і їхали до другої хати, хочби це лиш через вулицю. Ува-жалося великою обидою, колиб пан-молодий на по-двіря не заїхав, лише прийшов пішки.
Так сам робила панна молода. Баронова випиталася подрібно у Стефанихи, який у шляхти звичай, і наказала Міхалінці, щоби від того звичаю на волос не відступила, аби відтак шляхта не взяла її на язики.
— Того, моя дитино, ні раз не соромся, бо то святий прадідівський звичай шляхетський, а ти повинна гордитися тим, що ти шляхтянка і за шляхтича виходиш замуж.
— Тай цілуватися маю з шляхтичами?
— Або то сором? Цілуйся зі всіми!
Міхалінка прибрана після шляхотської моди в шовкову спідницю і в такий кафтан, віночком з барвінку, на гладко причесаній головці, сіла до брички і поїхала в Закуття. Об'їздила шляхту чергою, неминаючи жадної хати. Падати в ноги привчилася заздалегідь в очах баронової. Лише з цілуванням ішло з разу трохи трудно, бо соромилася.
Шляхті таке поведения панни з двора дуже подобалося, а молоді парубки аж облизувалися, цілуючи таку ягідку. Як' лише двірська бричка показалася в Закуттю кожне спішило до дому, аби не поминути тої рідкої нагоди.
— Видно шляхотську кров! таке то нанятко в дворі виховане, а не цурається шляхотських звичаїв, не соромиться шляхті вклонитися, а любенька як цукоро-чок... Щасливий Михась!
А Михась саме тепер нагадав собі, що поминув один шляхетський звичай — забув післати сватів. Але тепер уже запізно...
Шляхетські весілля розпочиналися "дружчинами". В суботу по полудні поспрошували дружки дівчат і хлопців до двора, привели музик і почалася забава при весільних обрядових співах. Двораки дивилися на той увесь обряд згірдно. Але жаден не смів губи отворити, щоб не наразитися бароновій, котра так щиро тим весіллям занялася. Вони ладились до-перва другої днини показати шляхті, що вони вміють. Дружчини протяглись довго в ніч.
Другої дниНи панство молоді ходили до спові-ди. Міхалінка поїхала до Бучач, але вернулася скоро, бо служба в костелі кінчиться ранше.
Польський проборщ не хотів давати шлюбу в пишне-вецькій церкві, задля незгоди з українським порохом; баронова знов, хотіла, щоби вінчання відбулося в місцевій церкві, щоби шляхта могла подивитися. Шляхта взагалі, хоч радо вчилася польських молитов, однак держалася кріпко церкви, вважаючи костел за інституцію панську. Нарешті, на налягання баронової, польський парох дав пишновецькому деліга-цію звінчати молодят.