Легко було селянинові українському… Не боліла йому голова, — було кому подбати, щоб на землі і сіялось, і віялось, молотилось, мололось та їлось…
А тепер — земля наша, самі й порядкувати мусимо…
Ну й турботи. Наради, та ради, та конференції… Бо землі лад треба дати…
Улаштувати землю треба. Землеустрій налагодити. Як його налагодити?..
Найкраще, звичайно, вузенькими смужечками землю порізати. Це дуже для дядьків зручно. Ореш, приміром, чи косиш на своїй ниві, а поруч кум косить. Треба тобі закурить чи табаку понюхати — перегнувсь трохи набік і вже з кумом мало не цілуєшся…
А потім треба додивлятись, щоб одна нивка в однім кутку, друга десь за три верстви, третя за річкою, четверта за млином.
Тоді "сам" на одній працюватиме, жінка на другій, син на третій, невістка на четвертій. Всім, одне слово, праця буде. Всі без роботи не сидітимуть. "Колективна" праця буде.
Кому яку землю дати?..
Ну от ви, приміром, заврайземуправлінням. А у вас кума у вашому районі. Якої їй землі нарізати? Та ясно ж! Ріжте під самісіньким огородом, щоб недалеко їй ходити було на землі тій поратись. Приїдете коли (коли там уже й вирвешся: ділов, ділові), а вона жнивує… Вийшли за клуню, затулились од сонця рукою: — Кумасюуу! Гов!
П'ять хвилин — кума й дома! Тут миттю і вареники, і пиріжки, і горішки!
А наріжте денебудь верстов за сім, за десять — як ви її звідти викличите?..
Червоноармійцева жінка, прикладом. Цій уже можна й верстов за десять смужку дати. Червоноармійці повинні привикати до довгих переходів.
Це буде так званий землеустрій відповідно до місцевих умов.
Візьмемо тепер хоч агродопомогу селянам.
Де будувати агробази, агропункти, племгоспи, насіннєві участки, зразкові поля, дослідні поля?
Де? Ясно: біля Харкова, біля Києва, біля Одеси… Щоб агроперсонал не сумував вдалині від великого міста. Збудуєте денебудь агробазу біля Шенгеріївки, за сорок верстов од залізничної станції, за двісті од більшменш путящого міста… І тоскно… Може, не самому агрономові тоскно, а його жінці, його молодій доньці…
Все це треба брати під увагу, заводячи агрономічну допомогу нашому селянству…
А кредитування?
Кому позичити? Омелькові, що має півтори десятини піску та півкорови, чи Петрові Кіндратовичу, що на двадцять п'ять кахикає й сірим у яблука жеребцем до церкви їздить?
Петрові Кіндратовичу. Людина статечна, заможна й у бога вірить…
Колективізація…
Кого гуртувати? Зновтаки. У Петра Кіндратовича двадцять п'ять десятин, у Свирида Карповича — двадцять п'ять, у Йвана Пилиповича — двадцять п'ять. Є що гуртувати. От і згуртуйте…
А що з того Омелька, та Митра, та Панаса з півтора десятинами та з конопляними наритниками?!
Та, добре подумавши, чимало чого доброго наробити можна.
ЧИЙ ШЕВЧЕНКО?
— Наш Шевченко!
— Ні, наш Шевченко!
— Та ні, таки наш Шевченко!
— Наш!
— Наш!
А як насправді, чий же Тарас Григорович? Наш чи їхній?
— Їхній!
Факт! Що факт, то факт, нема де правди діти — їхній…
— Який там, — вони кажуть, — Шевченко революціонер, коли він і віру, і церкву, і бога так поважав, так славословив, так шанував!
І що ви на це скажете? Правда!
Читайте, як він до цього всього ставився:
Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мірри дим,
І перед образом твоїм
Неутомимії поклони —
За кражу, за війну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просим,
А потім в дар тобі приносим
З пожару вкрадений покров…
Бачите?
Пожар, небезпека, згоріти можна, загинути — раз плюнуть, а ми, незважаючи на це все, в огонь, мовляв, ліземо, щоб свиснути покров і богові в дар принести…
Хіба це не любов, не самопожертва?
Хіба це не повага до релігії, до церкви?
І це ще не все…
У поемі "Іван Гус" Тарас Григорович просто кричить за автокефальну церкву:
Автодафе! Автодафе! Гуртом заревіли…
"Автодафе" — це тоді так звалась автокефалія. Можна дуже багато з Шевченкових творів таких прикладів понаводити, але гадаємо, що досить буде й тих. Далі…
Відношення Т. Г. Шевченка до панів. Безперечно, дуже симпатичне. Та й інакше й бути не може. Сам кріпак, змалечку вихований на панській ласці, він все своє життя про панів ізгадує. Устами героїв своїх віршів він їм шану і дяку віддає…
Послухайте, з якою любов'ю Лукія ("Відьма") розказує дівчатам про те, як вона пана любила:
А вона їх научала, Як на світі жити; Розказує, як і вона Колись дівувала І як лана полюбила, Покриткою стала. І як стригою ходила, Близнят породила.
Усе, було, розказує, Аж плачуть дівчата, Та христяться, жахаються, Ніби пан у хаті…
Ви бачите, з якою любов'ю ставилося населення до панів. Проста дівка Лукія настільки любила пана, що не одну дитину йому народила, а цілих двоє. І дівчатам потім розказує. Дівчата з радості аж плачуть, і в екстазі їхньому їм навіть пан увижається ("Ніби пан у хаті…").
Далі…
Ми вважаєм Шевченка за борця за волю. Помиляємося ми. Шевченко любив неволю. Він її навіть ідеалізував. Пригадайте:
Заснули, мов свиня в калюжі, в своїй неволі…
"Свиня в калюжі"… Верх блаженства… Ми ж прекрасно всі знаємо, що ніхто так красиво себе не почуває ніколи й ніде, як свиня в калюжі…
Далі…
Помиляємося ми так само, що Шевченко ненавидів царів. Чому ми це приписали Тарасу Григоровичу, я просто не розумію. Він же ясно й недвозначно каже:
Все на світі не нам, Все богам та царям…
Все їм! Все їм оддавай!
Хіба це не пошана царів та богів?
А оце, приміром:
О люди, люди, небораки, Нащо здалися вам царі…
Прямо благає!.. Навіщо вони вам? Дайте їх нам! Страшеннобо любив він їх…
Наведені приклади, думаю, переконають, що Шевченко, безперечно, їхній… Панський Тарас Григорович.
У "Заповіті" так якнайяскравіше виявилася ного поміщицька ідеологія, його бажання великої земельної власності:
Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно…
Бачите який?!
Не просить якихось півдесятин, а цілі лани, з кручами, з Дніпром…
До графині Браницької хоче дорівнятися…
Так чий він? Правда, їхній?!
КИЇВ
(Усмішка. Ретроспективна, коли можна так сказати)
Високо передо мною
Старий Київ над Дніпром.
Та воно таки так…
І "високо", і "передо мною", і "старий", і "Київ", і "над Дніпром"…
Тільки от що "Днепр не сверкает под горою переливньш серебром", а пірнув Дніпро під аршинну кригу, закутавсь у білу пухову ковдру й спить… І тільки іноді, як йому щось насниться, репне від Подолу до Слобідки репом гучним і знову спить.