І враз зникла. Наче й не було її.
І всі хатки зникли, і печера, і погребня, і паркан, і ворота… Зникла вся Зландія. Тільки чорна брудна ганчірка валялася на землі.
Глечик стояв біля великого трухлявого пня посеред тієї галявини, де вони з Валерою посварилися.
— Васю! Ну озовись! Де ти? — лунав з гущавини жалібний, розпачливий голос друга.
— Валеро! Я тут! Я тут! — щосили закричав Глечик. — Сюди! Валеро!
З кущів нарешті вибіг Валера. Блідий, захеканий, очі горять…
Кинувся до Васі, за руки схопив, слова сказати не може.
Тільки хекає, ледве дише.
— Де? Де ти був? — затермосив його Вася.
— Ой!.. Ой!.. — спромігся нарешті на слово Валера. — Не кажи!.. Так злякався!.. Розумієш, зайшов у гущавину, вибратися не можу. У який бік іти, не знаю. Заблукав зовсім… І таке приверзлося!.. Жах!..
— І мені! — сказав Глечик.
— Ху! Аж ноги підгинаються! — стомлено сказав Валера, присідаючи на траву. І враз — вва-вай! — підскочив угору.
— Що таке? — здивовано вигукнув Глечик..
— На… на їжака сів… Оно побіг у кущі! — скривився Валера.
— Знайшли-таки того їжака! — засміявся Вася.
— Ой! Гайда швидше додому!.. Так пізно!.. Там уже, мабуть, хвилюються… І твої… мама, сестра, тьотя… І мої… — Валера одвів очі.
— Гайда! — весело сказав Глечик.
Розділ останній,
заключний, дія якого відбувається наступного дня у четвертому "Б" класі
У класі тихо.
Тихо й сонячно.
Всі сидять, голови набік посхиляли, сопуть. Дехто навіть язик від старанності прикусив.
Контрольна.
Задачки розв’язують.
З математики.
Вася Глечик уже розв’язав.
Але здавати Катерині Степанівні не біжить, не поспішає. Він цього не любить. Не любить показувати, що він перший розв’язав. То тільки Боря Бородянський у них завжди перший руку догори тягне, перший кулею вискакує з-за парти, як задачку розв’яже, боїться, щоб ніхто його не випередив! Любить бути першим. А Глечик — ні.
Поряд сопе, прикусивши язика, Валера. Задачки у тих, хто сидить за однією партою, як ви знаєте, різні. Але на контрольних Вася, як правило, встигав і свою, і Валерину розв’язати. От і зараз хотів допомогти, але Валера відмахнувся. Сам сопе. Ну що ж, правильно.
Сидить Глечик, думає. Згадує все, що з ними вчора було.
Чогось усі сьогодні на контрольній серйозні й дисципліновані.
Навіть Ігор Горенко, який завжди жованими паперовими кульками з трубочки однокласників обстрілює, сьогодні сидить і працює.
І Люська Бабенчук руку догори не тягне, не скаржиться, що їй заважають. Так і не зібралися вони її провідати, а вона вже й з лікарні виписалася, прийшла сьогодні до школи.
Сидить Глечик, думає…
Невже то не сон?
Невже то правда — все, що сталося з ним і з Валерою?
А розказати — ніхто не повірить.
Хіба можна собі уявити отого кирпатого клаповухого Ігоря Горенка Змієм Гориничем? Або веснянкувату, з двома кумедними закрученими догори кісками Люську Бабенчук — Бабою Ягою?
Та що там! Він сам ніяк не міг впізнати свого кращого друга Валеру, коли той перетворився на Кощія Безсмертного.
І, мабуть, ніколи, ніколи в житті так і не дізнаються Валерині батьки, братик Андрійко та дідусь Павло Харитонович, що їхній син, брат і онук був справжньою вражою силою…
Вража сила…
А хіба лихі, погані люди — не та ж сама вража сила?..
От хоча б… Чим, наприклад, краща за Бабу Ягу грубезна, пащекувата продавщиця, котра і стареньку бабусю від прилавка одштовхне, і дитину обважить, і всю чергу такими словами облає, що вуха в’януть.
А брудний п’яниця з червоним носом, тато Стьопи Балабайченка, що працювати не хоче, а тільки п’є-гуляє, сім’ю свою знедолює — хіба не Змій він Горинич?
Або начебто чистенький ввічливенький хапуга Шляповатий, директор "Гастроному", який у держави краде, все в хату свою тягне і навіть від власних дітей добро награбоване замикає, щоб не попсували, — чи не Кощій він Безсмертний?
Звідки ж вони беруться, ті лихі погані люди — вража сила? І вони ж колись четвертокласниками були. Значить, з дітей колишніх — з ледарів, хуліганів, ябед, брехунців, егоїстів, порушників дисципліни… Так, виходить…
Ех, якби діти хоч одним оком могли побачити, що з них виросте, коли вони добрих порад не слухатимуться, — може, замислилися б, може б, схаменулися вчасно…
Отак думав Вася Глечик, дивлячись у вікно на осяяний сонцем ліс.
Потім зиркнув на Катерину Степанівну і побачив, що вона дивиться на нього і лагідно всміхається. Він аж здригнувся від несподіванки. Невже вона прочитала його думки? Хто їх знає, тих класних чарівників!..
Катерина Степанівна вийняла з сумочки маленьке кругленьке дзеркальце, глянула в нього, поправила рукою зачіску.
І враз блиснуло…
З’явився на підвіконні сонячний зайчик Терентій.
Він підморгнув Васі Глечику і стрибнув на їхню з Валерою парту.
Валера в цей час підвів голову й усміхнувся. Він щойно поставив останню крапку в контрольній. Задачку розв’язав сам.
Терентій скочив Васі Глечику на плече і тихенько, щоб не порушувати дисципліну у класі, заспівав йому на вухо:
Якщо ти будеш чесним,
Якщо ти будеш добрим,
Якщо ти будеш мужнім,
Стійким, хоробрим,
Якщо ти другом щирим
І вірним будеш, —
Тоді ти перемогу
Завжди здобудеш.
Дружба завжди
Виручає з біди,
Дружба завжди виручає,
Більшої сили немає!
І над усім на світі злом
Здобудеш ти перемогу,
Бо сонячні зайчики промінцями
Освітять тобі дорогу!
Потім Терентій перескочив на плече Валери і теж проспівав йому на вухо свою пісеньку. А потім Вася побачив його вже на плечі Віті Кулачковського, а тоді Стьопи Балабайченка, а тоді Лесі Попелястої, а тоді Ніни Закидон, а тоді Люськи Бабенчук, а тоді Борі Бородянського… І так сонячний зайчик Терентій, стрибаючи по класу, побував на плечі у кожного і кожному проспівав свою пісеньку. І кожен усміхався, коли Терентій лоскотав йому вухо своїми сонячними вусиками-промінцями. Врешті-решт усміхався уже весь клас, весь четвертий "Б".
Катерина Степанівна теж усміхнулася і сказала:
— Ну, досить! Здавайте вже контрольну! Я ж бачу, що всі ви задачки вже розв’язали. Здавайте!
І нарешті вихопився з-за парти, як завжди, Боря Бородянський і побіг до столу. А за ним Люська Бабенчук, Стьопа Балабайченко і всі інші.
А Валера й Вася Глечик, не поспішаючи, подали контрольну останніми.