Із високої кручі ген-ген видно і Дніпро внизу, і всю його зелену долину із Святополковим Станом, протоками та островами, і все далеке Задніпров’я. Паркану чи бодай чогось подібного на тин-огорожу обійстя не мало — зусібіч вільний простір, що пропахтів чебрецем (мабуть, старому астронавту в’їлися в печінки тісні рубки та каюти космічних кораблів, у яких він провів значну частину свого життя), від стежки, що в’юнилася кручею понад урвищем, до хати вів хідничок. Та ще на причілку ріс високий осокір. Тож обійстя було відкрите усім вітрам, що любили розгулювати й бешкетувати над Дніпром та на його кручах, хатинка з щоглою-осокором здавалася рубкою якогось величезного лайнера, що мчав білим світом у невідомі далі. Там мене й зустрів високий, тонкий станом, дещо сухуватий чоловік, що вже явно входив у статус діда, з довгим білим волоссям, що спадало на плечі й було перехоплене на потилиці червоною биндою, з такою ж білою бородою, зодягнений у джинси, з яких стирчали чималі — чи не сорок восьмого розміру — ноги, і білу сорочку з вишитими манишкою, комірцем та рукавами.
— Чого? Якої трясці?! — замість привітання буркнув господар.
Мене застерегли про його дещо дивну манеру розмовляти, і тому я, не звертаючи на неї уваги, відрекомендувався.
— А-а... Молодий бевзь, та ще й літератор кінця першого століття третього тисячоліття прийшов за сенсаційним сюжетом для своїх опусів з життя... бешкетника, чи як там мене охрестила влада?
Я стримано відповів, що збираю матеріали про життя і діяльність Ірини Савенко...
— Синку (ну й різка переміна у звертанні), — вигукнув він, ледь почувши ім’я дружини і, враз подобрішавши, глянув на мене майже привітно:
— Телепню молодий, з цього і треба б починати! — Схопив мене за руку й повів до своєї хатки: — Сядемо на цій призьбочці, звідки я в надвечір’я дивлюся на Дніпро і Задніпров’я та завдаю роботу власним мозковим звивинам. — Ми сіли. — Про Ірину я ладен розказувати і вдень, і вночі, бо думаю про неї і вдень, і вночі — ріднішої людини у мене немає. Потішив ти мене, старого. Якщо сьогодні молодий бевзь цікавиться Іриною Савенко, то світ ще не зовсім перевернувся. А тим, хто пасталакає, що буцімто старий Печеніг несповна розуму після польотів до Дракона, — не вір, туди й перегуди!.. Я такий же розумник, як і вони, бюрократи невмирущі!
Він схопився з призьби, зацибав переді мною, розмахуючи довгими руками, знову гепнувся на призьбу.
— Ірина Савенко, — почав я, — була...
— Чому — "була"? Вона є. Затям собі, молодику. Є! Навіть сьогодні.
— Даруйте, але ж в енциклопедії написано про її загадкове...
— Зникнення? Але чому загадкове? Хоча для когось це, може, й так, але тільки не для мене... Перш ніж говорити про мою Ірину, — коли він вимовив оте "мою Ірину", його очі з-під дідівських кошлатих брів глянули на мене майже молодо, тільки оповиті хмаркою суму, — треба сказати кілька слів про планету Р-004 в системі Жовтого карлика-2 у сузір’ї Дракона, де й спіткало мою дружину оте лихо. Жовтий карлик, як ти вже, мабуть, здогадався, тамтешнє сонце, навколо якого й обертається Р-004. Воно — аналог нашому Сонцю, такого ж спектрального класу, тож, як і наше, належить до жовтих карликів. У його системі — вісім планет. Р-004, вона ж Зелена, за всіма параметрами ідентична нашій Землі. Вважається загадковою — для них, невмирущих борзописців від бюрократії. Тільки не для мене. Зелена утворилася десь чотири-п’ять мільярдів років тому, обертається навколо своєї зорі-сонця по еліптичній орбіті, здійснюючи повний оберт за 370 днів, — це її тропічний рік.
Данило Печеніг в останні роки своєї роботи в Космосі працював у Міжгалактичній рятувальній службі на орбітальній станції "Дракон-3", а це постійні, здебільшого непередбачувані відрядження, тож дружина його бачила рідко (та й сама вона носилася з однієї експедиції в іншу), а все ж казала:
— Ми з чоловіком хоч і бачимось лише у свята, та я спокійна: коли що зі мною станеться, Данило виручить. Маю ж бо свого рятувальника...
Та Данило, коли сталася біда з дружиною, не порятував її. Він саме перебував у далекій експедиції і повернувся на орбітальну станцію лише рік з чимось по тому, коли вже й пошуки Ірини були припинені. І як Данило не намагався їх відновити — марно. Тоді він оголосив голодовку — нечуване явище в космічній службі! — вимагаючи, щоб негайно відрядили на Р-004 ще одну рятувальну експедицію і сам зголосився її очолити — відмовили. На тій підставі, що всі попередні пошуки виявилися безрезультатними.
— Бездушні істоти! — кричав Данило (він був справді надто емоційним і у висловах частенько не міг стриматися, що й шкодило йому, тож його тримали лише за високий професіоналізм). — Ви не люди, не земляни, а нове поріддя гомо — космічні ідіоти!..
Наполягав, аби послали його самого, бодай на старому, вже списаному розвідувальному модулі, якого не шкода. І тут відмовили. "Ірина Савенко загинула, і з цим вам треба змиритися. Нові пошуки — марна трата часу та ресурсів". Данило влаштував грандіозний скандал, обзиваючи всіх найкрутішими словами, запас яких у нього завжди був невичерпним і завжди своєчасно поповнювався, і почав — певно, з безвиході — погрожувати рознести на друзки усю базу.
Допоки астронавт вгамується, до його каюти приставили робота-охоронця. Але Данило так і не зміг охолонути, вивів з ладу робота, проник у стартовий відсік, захопив патрульний модуль, що саме був підготовлений для якогось польоту, і на свій страх і ризик стартував з бази...
— Я борсався у такому відчаї, що мені було все одно, що потім зі мною вчинять іменем закону. Із втратою Ірини я втратив смисл життя — то що мені якісь там покарання? Та й розумів: іншої можливості побувати на Зеленій у мене вже не буде...
Старий астронавт неспішно розповідав мені, як він дістався Зеленої викраденим з орбітальної станції модулем, як хвилювався, коли модуль пішов на зниження і в передньому оглядовому екрані попливло зелене море чужого світу.
— Р-004 — планета зеленого царства рослин, — сидячи на призьбі біля своєї хатинки над Дніпром, розповідав мені Печеніг. — Вона оголошена заповідно-резервною планетою для майбутнього заселення її колоністами із Землі, якій вже тоді загрожувало перенаселення. Виток за витком можна робити навколо планети, а внизу бачитимеш одне й те ж: зрідка водоймища й річки, а то все гаї, діброви, переліски сонячні, кожне дерево в такому гайку стоїть вільно, має вдосталь простору й сонця. Чому там не виник тваринний світ, а з ним і люди, — не знаю. Це планета рослин і тільки рослин. Вони там повні господарі, і всі володіють ремонтанністю — здатністю протягом вегетативного періоду цвісти й плодоносити по кілька разів, тож на Зеленій все буяє і квітне, та все росте й росте... На Землі рослини виникли близько трьох мільярдів років тому і пройшли шлях еволюційного розвитку від одноклітинних до високоорганізованих і спеціалізованих квіткових рослин. На цьому й зупинилися в своїй еволюції. На Зеленій же рослини у своїй еволюції пішли далі, але про це згодом. Гаї там усі — деревостани, себто ділянки дерев, однорідних за складом порід, віком, типом тощо. З висоти мені здавалося, що внизу кожен гай — як окреме поселення дерев однієї породи, по-нашому — наче село. Між гаями — степові простори. Бачив згори, як дерева ходили — є на Зеленій і такі. Витягають коріння з ґрунту і, спираючись ними, як кінцівками, пересуваються від одного гаю до іншого. Зустрінуться двоє дерев між двома гайками, зупиняться і шелестять одне до одного вітами. А "нагомонівшись", розходяться кожне до свого гаю... Отож опинився я на Зеленій, а там — лагідне сонце, білі хмарки на голубому небі, дерева шумлять — благодать. Рівень безпеки там надзвичайно високий, ніщо людині не загрожує, і я довго не міг збагнути: що ж сталося з Іриною?