Згодом надлетів посильний козак, сповіщаючи усім, що татар розбито на порох.
Люди зраділи дуже від сієї вістки.
Козак пігнав на село і по приказу сотника порозсилано на усі сторони роз'їзди, чи часом який загін татарський де-небудь не затаївся. Роз'їзди мали їхати аж до сусідних сіл.
Тепер вже ніхто не вдержав дітвори по хатах. Хлопці пігнали в село. За ними пішли Андрій і Івась. Та на селі не богато можна було цікавого побачити. На возах з високо настеленим сіном везли ранених. Вони мали позав'язувані полотенцями голови, руки та ноги й постогнували. Кожного завезли до його оселі, знімали обережно з воза і заносили до хат. Повезли кількох убитих прямо під церкву. Сюди бігли найближчі кровні і голосили по покійниках. Усе те наводило сум на ціле село.
Аж згодом над'їхав сотник на своїм воронім. У нього була пов'язана полотном голова. На лиці засохла кров. За ним їхала його сотня. Сотник видавав розпорядки осаулі, а сам поїхав прямо у свій двір. Сотничиха, побачивши його таким, лиш руками сплеснула.
— Нічого не бійсь, жінко,— говорив весело сотник.— Трохи мене татарин подряпав, та бач, нічого мені, коли на коні сиджу. Зате він сердега вже певно нікого не вкусить більше.
Сотник віддав коня хлопцеві і пішов по східцях у хату. Прикликали зараз Микиту з пасіки. Він узявся до свого діла, а сотничиха з дочкою йому помагали. Хлопці були на селі. Наприкінці вели пов'язаних татар по двох, їх оточили козаки з довгими списами. Іззаду йшло кільканадцять молодиць та дівчат, дітей недолітків та кремезних парубків, яких саме відбили у татар. То був татарський ясир, пійманий десь далеко на Вкраїні. Народ стояв уздовж вулиці і цікаво придивлявся походові. Люди показували собі пальцями і гуторили між собою. Похід пішов у двір сотника. Сотник обмитий і зав'язаний чистим полотном стояв на рундуку. Зібралася сільська старшина: суддя, осаул, писар, десяцькі, отамани. Сотник був веселий. Йому подали велику люльку і він закурив.
— Не довго воно, а так без люльки навкучилось, наче б три дні не курив... Гей, жінко, перш усього звели бранцям дати їсти, вони бідняги, бозна відколи не їли. Татари можуть підождати, хай вибачать...
Сотничиха пішла між бранців. Вони були знеможеш, голодні і спрагнені. За сотничихою йшли наймички, несучи цілі оберемки хліба, сушеної риби, винесли й бочку молока...
— їжте, люди добрі, будь ласка,— припрошувала сотничиха, а вони, мов зголоднілі вовки, кинулись на їжу. За той час молодиці відшукали своїх дітей між бранцями, пестили їх, голубили, та аж плакали з радощів. Між бранцями була якась пані з гарною дочкою і малим хлопчиком. Хлопчик був так знеможений, що, мов неживий, лежав під вербою в холоді з заплющеними очима. Мати з дочкою сиділи стривожені над хлопчиком. Його лице замаране було болотом. Довге біляве волосся позлипалось, панська одежина була подерта. Так само обі пані були в подертих одежах з розкуйовдженим волоссям. Молода дівчина сиділа мов нежива, сперши голову на колінах. Бідна мати йшла, хитаючись до керниці за водою, бо саме хлопчина отворив очі простогнав: води. Пані озиралась чим води набрати. Хотіла набрати в пригорщу, та руки у неї тряслись... її побачила сотничиха.
— А дайте ж хто сій пані якого корячка води набрати.
Андрій, почувши се, метнувся у хату за корячком.
— Андрійку, приклич там Микиту,— кликала сотничиха йому услід.
Сама пішла до пані.
— Не журись, моя бідна, сердешна, відпочинь, про дитину не журись. Я послала по нашого пасічника, він певно твоїй дитині поможе.
Від тих м'яких слів паня заридала, вона хотіла йти з сотничихою до дитини та так заточилась, що мало не впала на землю. Сотничиха піддержала її в саму пору і повела. Хлопчина лежав, мов неживий. Андрійко приніс корячок з водою, мати підвела йому біляву головку і напоїла. Спеченими губами проковтнув двічі і оп'ять поклався на землю.
— Яка вода добра,— заговорив по-польськи. Мати припала до нього і стала приговорювати пестливими словами. Сотничиха стояла над ними.
— Ви, мабудь, голодні, зараз звелю принести вам молока.
— Спасибі вам, хай вам Бог заплатить, бо я не в силі, нічого у мене нема,— і вона знову заридала.
— Андрійку, хай тут принесе Горпина глечик молока.
Надійшов Микита:
— Хто тут скалічений?
— Микито, голубе,—говорила сотничиха,— оглянь оце хлоп'я та порадь що-небудь.
Микита при кляк коло хлопчини і став його оглядати. Повів рукою по грудях, руках і ногах, пощупав голову, обернув на спину, оглянув крижі та ребра, відтак послухав ухом серце і довго держав руку на чолі.
— Нічого нема зломаного, ні скаліченого. Він дуже знемігся та налякавсь... Зголоднів... панська дитина не звикла до того. Нічого йому не буде... може трясця його візьме, бо на землі спав, та на те ми порадимо, здоровий буде, не журись. Та ми його звідсіля візьмемо. Найкраще йому буде в шпихлірі, бо в хаті гаряче. Звели, пані сотничихо, принести яку сорочину чисту з Омелька або Максима, щоб його переодягти в сухе, розуміється, вмити його треба. Андрійку, подбай, щоб вода була, а я його занесу.— Він узяв обережно хлопця на руки і поніс в шпихлір, де тієї ночі спали хлопці. Сотничиха пішла між інших бранців. Пані подалась за Микитою, а її дочка остала на місці, наче б не бачила, що довкруги неї робилося. До неї прийшла сотниківна Одарка та, беручи її за плече, сказала:
— Ходи зі мною, тобі переодягтися слід, геть на тобі плаття рознесли, що голим тілом світиш.
Панночка підвела очі, мов зі сну прокинулась, та не могла своєю силою з місця рушитись. Одарка підвела її.
— Де мама? Де Стась? — питає налякана.
— Не журись, голубко, вони безпечні, а ти ходи зі мною у мою кімнату, я тобі свою одежу дам.
А тим часом сотник на рундуку допитував пійманих татар. До того прикликали козака, що знав татарську мову.
Татари заявили, що вони й на думці не мали чіпати козацьких осель, що хотіли туди перейти у свій степ, везучи частину добичі із Волині, що цей саме загін відстав від головної орди...
— Відкіля ви йдете, скажуть нам ваші бранці, а тепер ми порадимось зі старшиною, що з вами робити... Як ви гадаєте, панове товариство?
— Що тут багато говорити,— обізвався суддя.— Вони бісурмени напали на християнський край, узяли ясир, за це їх треба покарати, бо вже не поведемо їх на базар продавати, як вони нашого брата, їм треба відрубати голови та й біді край...