— І правда і не правда,— почав П'єр, але князь Андрій перебив його.
— Ось її листи і портрет,— сказав він. Він узяв пачку зі стола і дав П'єру.
— Віддай це графині... якщо ти побачиш її.
— Вона дуже хвора,— промовив П'єр.
— То вона ще тут? — сказав князь Андрій.— А князь Курагін?— спитав він швидко:
— Він давно виїхав. Вона була при смерті.
— Дуже жалкую, що вона хвора,— сказав князь Андрій. Він холодно, злісно, неприємно, як його батько, усміхнувся.
— Але добродій Курагін, виходить, не удостоїв своєї руки графиню Ростову? — сказав князь Андрій. Він кілька разів фиркнув носом.
— Він не міг одружитися, бо він був жонатий,— сказав П'єр.
Князь Андрій неприємно засміявся, знову нагадуючи свого батька.
— А де ж він тепер перебуває, ваш шуряк, можу я довідатись? — спитав він.
— Він поїхав до Петер... а втім, я не знаю,— сказав П'єр.
— Ну, та це однаково,— промовив князь Андрій.— Перекажи графині Ростовій, що вона була і є цілком вільна і що я бажаю їй усього найкращого.
П'єр узяв в руки пачку паперів. Князь Андрій, наче згадуючи, чи не треба йому сказати ше що-небудь, або чекаючи, чи не скаже чого-небудь П'єр, застиглим поглядом дивився на нього.
— Слухайте, пам'ятаєте ви нашу суперечку в Петербурзі,— сказав П'єр,— пам'ятаєте про..?
— Пам'ятаю,— квапливо відповів князь Андрій,— я говорив, що пропащу жінку треба простити, але я не говорив, що я можу тростити. Я не можу.
— Хіба можна це порівнювати?..— промовив П'єр. Князь Андрій перебив його. Він різко закричав:
— Так, знову просити її руки, бути великодушним і таке інше?.. Так, це дуже благородно, але я не здатний іти sur les
brisées de monsieur1. Якщо ти хочеш бути моїм другом, не говори зі мною ніколи про цю... про все це. Ну, прощавай. То ти передаси?..
П'єр вийшов і пішов до старого князя та до княжни Марії.
Старий здавався бадьорішим, ніж звичайно. Княжна Марія була така сама, як і завжди, але з-за співчуття до брата П'єр бачив у ній радість з того, що весілля її брата розладналося. Дивлячись на них, П'єр зрозумів, яке презирство і злобу вони мали всі проти Ростових, зрозумів, що не можна було при них навіть і згадувати ім'я тієї, яка могла на кого б там не було проміняти князя Андрія.
За обідом мова зайшла про війну, наближення якої вже ставало очевидним. Князь Андрій не замовкаючи говорив і сперечався то з батьком, то з Десалем, швейцарцем-вихователем, і здавався жвавішим, ніж звичайно — тією жвавістю, моральну причину якої так добре знав П'єр.
XXII
Цього ж вечора П'єр поїхав до Ростових, щоб виконати доручення князя Андрія. Наташа була в ліжку, граф був у клубі, і П'єр, передавши листи Соні, пішов до Марії Дмитрівни, яка цікавилася тим, як князь Андрій сприйняв звістку. Через десять хвилин Соня увійшла до Марії Дмитрівни.
— Наташа неодмінно хоче бачити графа Петра Кирило-вича,— сказала вона.
— Та як же, до неї, чи що, його повести? Там у вас не прибрано,— сказала Марія Дмитрівна.
— Ні, вона одяглася і вийшла до вітальні,— сказала Соня. Марія Дмитрівна тільки знизала плечима.
— Коли це графиня приїде, змучила мене зовсім. Ти дивися ж, не говори їй усього,— звернулась вона до П'єра.— І лаяти її духу невистачає, така безпорадна, така безпорадна!
Наташа, схудла, з блідим і суворим обличчям (зовсім не присоромлена, якою сподівався бачити її П'єр), стояла посеред вітальні. Коли П'єр з'явився у дверях, вона заметушилася, очевидно вагаючись, чи підійти до нього, чи почекати його.
П'єр квапливо підійшов до неї. Він думав, що вона йому, як завжди, подасть руку; але вона, близько підійшовши до нього, зупинилася, важко дихаючи і мертво опустивши руки, цілком у тій самій позі, в якій вона виходила на середину зали, щоб співати, але з зовсім іншим виразом.
— Петре Кириловичу,— почала вона говорити швидко,— князь Волконський був вам другом, він і є вам друг,— поправилась
m
<вона (їй здавалося, що все тільки було і тепер усе інше).— Він казав мені тоді, щоб звернутися до вас...
ГГер мовчки сопів носом, дивлячись на неї. Він досі в душі своїй докоряв їй і намагався ставитись до неї з презирством; але тепер йому стало так жаль її, що в душі його не було місця для докору.
— Він тепер тут, скажіть йому, щоб він прост... простив мені.— Вона 'замовкла і ще частіше стала дихати, але не плакала.
— Так... я скажу йому,— промовив П'єр,— але...— Він не знав, що сказати.
Наташа, видно, злякалася тієї думки, що могла виникнути у П'єра.
— Ні, я знаю, що всьому кінець,— сказала вона поспішно.— Ні, цього не може бути ніколи. Мене мучить лише зло, яке я йому заподіяла. Скажіть тільки йому, що я прошу його простити, простити, простити мені за все...— Вона затрусилася усім тілом і сіла на стілець.
Ще ніколи не спізнане почуття жалості переповнило П'є-рову душу.
— Я скажу йому, я все ще раз скажу йому,— промовив П'єр,— але... я бажав би знати одно...
"Що знати?" — спитав Наташин погляд.
— Я бажав би знати, чи любили ви...— П'єр не знав, як назвати Анатоля і почервонів, згадавши про нього,— чи любили ви цю погану людину?
— Не називайте його поганим,— сказала Наташа.— Але я нічого, нічого не знаю...— Вона знову заплакала.
І ще більше почуття жалості, ніжності і любові охопило П'єра. Він чув, як під окулярами його текли сльози, і сподівався, що їх не помітять.
— Не будемо більше говорити, мій друже,— сказав П'єр. Таким чудним раптом здався Наташі цей його лагідний, ніжний, задушевний голос.
— Не будемо говорити, мій друже, я все скажу йому; але про одно прошу вас — вважайте мене своїм другом, і коли вам потрібна допомога, порада, просто треба буде вилити свою душу будь-кому — не тепер, а коли у вас ясно буде на душі,— згадайте про мене.— Він узяв і поцілував її руку.— Я щасливий буду, якщо спроможний буду...— П'єр збентежився.
— Не говоріть зі мною так: я не варта цього! — вигукнула Наташа і хотіла піти з кімнати, але П'єр затримав її за руку. Він знав, що йому треба ще щось сказати їй. Але коли він сказав це, він здивувався сам зі своїх слів.
— Перестаньте, перестаньте, ціле життя попереду для вас,— сказав він до неї.
— Для мене? Ні! Для мене все пропало,—сказала вона соромливо і самопринижено.