— А що,— каже,— Максиме? Може би, нам час уже вибиратися з дому? І так єсьмо засиділися,— а все те про твого Івана та й про тото сватанє.
А мій Іванко саме тої весни посватав був Оленюкову Фенну,— гарну дівчину, хоть і не багатих родичів. Боже мій милий,— як вони любилися! Дивлячися на них, я й собі ж радів,— у мене в серці й собі розцвітали молоді літа, молоде кохане.
— Ба, що,— кажу,— правда твоя, Митрику. Робота сама кличе на нас. От, сіна вже конятам не стає, що-сьме тогід купили,— укосити нема де, бо у нас поля й толоки нема. Уже й нам зачинає хлібець відходити,— курта рада, братчику, збираймося!
— Та я уже готов. А ви ж? Будете на завтра з ладом?
— О, а що в нас ладити? Вози помазати, пили наострити,— та й ще там, відай, треба буде драбини новим луб’єм пообтягати. Ну, два нас,— то що ж то длі нас такий лад значить?
Я покликав Івана,— скоро вечір, свята неділенька відійшла,— ми взялися до роботи. На другий день зрана мали ми виїздити. Ще вночі прибігла Фенна в хату.
— А що, Іване, чула-м, що вже їдете в ліси?
— Ая.
Вона стала якось, ні в дві ні три, зачала м'яти в руці запаску, а далі, дивлюся, а їй сльози з очей кап, кап, кап.
— А тобі що, Феннице? — питаю.
— Та нічо! — відказала і зарум’янілася.
— Ов, дай спокій, не плач, сирото! Тадже ми ще чень за море не їдемо. О покрові вернемо, не бійся, грошей навеземо, весілє буде.
Вона ще дужче зарум’янілася. Іван до неї, втішає, розговорює, далі й поцілував,— ну, знаєте, як то молоді люди вже там знають до себе. Вона скоро і всміхнулася,— а я кажу знов:
— Не плач, Феннице! О, якби ти кождого разу зачала плакати, кілько Іван буде від’їздити, то де би й тих сліз у тебе набралося?
— Та ні,— відказала вона, всміхаючися крізь сльози,— мені якось так нині... лиш нині... сама не знаю чого.
— Ну, ну, ніщо не шкодить,— глаю я,— а тепер іди, небого, додому, нас ще робота чекає.
Вона сказала нам "добраніч" і пішла.
Заладили ми, що було треба, та й полягали й собі ж троха припочити. Встаю я рано, та якийсь такий, чи слабий, чи недобрий, ну, як сам не свій.
— Ов,— кажу до жінки,— знаєш, стара, якесь мені погане на сон набилилося.
— А що таке? — питає вона.
— От так ми до рання на гадці вертілося!. . Коли ж бо чи замануло мя, чи що,— на вікна-м ся подивив. *
— Ну,— каже стара — най усе зле щезає!
Повставали ми, помилися, богу подякували, жінка
в печі затопила, варить сніданок, аж тут і Митро на обору.
— А що, Максиме, готов ти?
— Зараз,— кажу.— Ану ж ко, вступи до хати, хлопців своїх поклич, поснідаємо разом, що бог дав.
— Та ми вже по сніданку,— відказує Митро.
— Нічого не шкодить! — відказав я.— Таже ми всі
свої, нема що церемонитися. Гей, Маруню, побіжи-но, поклич стрикових хлопців сюди!
Хлопці поприходили, ми засіли до сніданку.
Сонце вже високо стояло на небі, як ми виїхали. Погода була прекрасна. Іван після прощання з Фенною йшов якийсь засумований. Митро гуторив зо мною про те, де б насамперед рубати дрова, а Якимко і Штефан, ідучи побіч своїх возів, узялися розжалоблювати Івана співанками. Якимко витяг навіть із-за ременя сопілку, заграв, та такої сумної та сердечної, що Іван, бойє, аж голову звісив, ідучи позад нього. А Штефан за той час усе приспівував:
Ой віз трави, ой віз трави, а два вози сіна;
Ой то ж то ми дівчинонька в серденьку засіла!
Ой дівчино-дівчинонько, така-с ми миленька,
Як уліті на нивоньці вода студененька.
Як уліті при роботі води ся напити,
Так з тобою постояти та й поговорити.
От так собі,— знаєте, молоді люди! Що їм до чого! Аби що, їм усе співанка на голову набреде, така вдача у них. У нас, старих, не то. Де нам?
Ви, певно, й самі здорові знаєте, що в кождім стані, аби робота яка прикра, то також є й свої приємності. Ну, де ж без того? Чоловік, звичайне, не німина. Таке, видите, і у нас, вуглярів. Виглядимо поляну, де би класти субітку, вози полишаєм у селі, а самі в ліс. Ну, беремося по два до віверту. Позакурюємо люльки, та пили в руки. Ліс докола тебе шумить, сонічко на небі десь-не-десь пронизуєся крізь галузя, пташенята цвірінькочуть, що аж серце радуєся, а ти собі спокійно люльку пак та пак, та й потягаєш пилою. Ну, поріжемо вже ціле дерево, стягаємо колодє на полянку. Боже, кілько чоловік намордуєся! Не раз аж очі з голови вілазять... І, бачиться, невеличка колода, а як прийде стрімко горі горою, то аж дух у тобі запре. Зате ж коли вже наносимо купу теньгу, беремося укладати. Усподу трошка відломків на огнище, а відтак колодє, колодє — геть догори. Наверха накладемо четиня, аби вітер не провівав та аби поломінь не вибух, а ще по тім прикриваємо землею або чим іншим мокрим, аби, адіть, ліпше утлілося вугля всподу. Ну, готова одна купа, підкладемо огонь; один лишаєся пильнувати ладу, а решта дальше. І поки перша утліє, ми підпалимо три-чотири. Тото вам видіти тогди, як то делікатно віглядат, як тут по лісі вінцем докола верха дим клубами зводиться! А вночі, то не раз гадаємо, що такий великий червоний перстень оперезав гору, Ну, а вже як міркуємо, що вгоріло добре, то зачинаємо гасити. Не раз із одної купи десять, дванадцять фір вугля. Міркуйте, що то за купи! Е, що вам хата! Ніщо!
Таке було й тогди. Наклали ми штири купі, попідпалювали та й пильнуємо. Моя купа була найпізніше запалена, коло другої був Митро, коло третьої Іван, а коло четвертої Митрів Штефан. Якимко був у селі при конях. Було то якось з полудня. Я пообтикав добре купу четинєм позабивав шпари, закурив люльку та й лежу собі під яличкою, вібачте, на череві, от так єм ся спер на лікті, нічого.
Ще собі гадаю: "Вже би Митрову й Іванову купу завтра гасити, через ніч вуглє акурат дійде". Аж тут нараз чую крик коло Йванової купи. Зриваюся на ноги, біжу, що там таке? Не дуже то й близько було. Прибігаю ід Митровій купі: Митра нема! Ба, прислухаюся, чую.Митрів голос коло Йванової купи, все кричить: "Борзо, борзо розмітуй!" "Господи,— гадаю собі,— що там таке сталося?", Лечу я, скачу через пеньки та віверти, продираюся крізь хащі та ломи, а серце лише стук, стук, стук. Прибігаю. Мати Христова! Митро і Штефан звиваються коло Іванової купи. Тут огонь жбухає, як із пекла — знаєте, вуглє перетліло. Дими сарахкотять, а вони з деревляними копаницями в руках моцуються та розмітують колодє.