Я візьму тебе на крила
З цього озера тісного,
Що деревами закрито
І закуто в береги.
Я з тобою побуваю
І на горах, і на хмарах,
Я з тобою облітаю
Цілу землю, цілий світ!"
Шепче хвиля: "Буйний вітре!"
Шепче хвиля: "Смілий вітре!
Я була давно твоєю
І зостануся повік".
Вітер тихне, вітер мліє,
Хоче хвилю взять в обійми,
Хвиля ж вже пірнула в воду
І сміється десь в воді.
Стогне ясень над водою,
Стогнуть лози, гублять сльози,
В’януть квіти, плаче вітер,
Хвиля ж знов жартує з кимсь.
1904
ЗИМОЮ
Дивилося сонце на срібнії віти,
Всміхалося їм, і вони не змогли
Усмішки блискучого сонця стерпіти
І танути в млості якійсь почали...
І срібло розтало... і бачили віти,
Як капали сльози по одній із них,
Як сонце сміялось і сяло в блакиті...
О сонце! Нащо ти всміхалось до їх?!
1904
"У ТІМ САДКУ, ДЕ МИ КОЛИСЬ СИДІЛИ…"
У тім садку, де ми колись сиділи,
Стоять вишні і журяться похилі,
Що в хмари сонечко зайшло,
Що листя й квіти облетіли,
Що їх снігами замело...
Стоять в журбі, шепочуться в печалі:
"Чого ми ще в той час весною ждали,
Чом повним щастям не жили?!
Чом пишний лист не ми зірвали,
А буйні вітри рознесли?!"
"ХТО НАМ КАЗАТИ НЕ ДАВАВ…"
Хто нам казати не давав
В ту ніч весни слова признання,
Коли над нами місяць сяв,
Коли без впину щебетав
Всю ніч співець кохання?..
Хто нас мовчати заставляв?..
Хіба ж тебе я не любив
Чистіш і більш, ніж люблять люде?
Хіба б сказать я не зумів,
Який вогонь в мені горів
І як палив він груди?..
Чому ж сказати я не смів?..
Мовчала ти, мовчав і я...
Не будучина нас жахала:
Нас не змогло б злякать життя,-
Мої кипучі почуття
І смерть собою б не злякала.
Чому ж мовчали — ти і я?..
О, правда, знали ми в ту мить,
Кому сміється ніч і сяє,
Про віщо листя шелестить,
Для кого спів в саду дзвенить,
Чому він іноді стихає...
Чому мовчали ми в ту мить?..
Хто нам тоді уста скував?..
Нема одмови на питання...
Коли б же час той знов настав,
Тепер би я вже не мовчав,
Усе б казав я про кохання...
Усе б казав, усе б казав...
1903
БЕЗСМЕРТНИКИ
Вони давно вже втратили життя,
В них згасло все, що тільки малось,
Умерли всі і думи, і чуття,
І тільки форма їх такою же зосталась...
Але вони сміються, мов вві сні,
І погляд мій приковують до себе,
Нагадують розкоші весняні
І кажуть про тепло, про радощі, про тебе.
Ці квіти — спогади про світлі дні...
І хай відносин наших світ погасне,
А спогади все ж будуть жить в мені,
Нагадувать про дні, про ночі теплі, ясні...
1904
"ПОГАСЛО СОНЦЕ ЛАСКИ І ТЕПЛА…"
Погасло сонце ласки і тепла,
Побили цвіт квіток моїх морози,-
Не до пісень мені: тремтять на віях сльози,
І туга душу обняла.
Погасло сонце — мрія чарівна,
І я блукаю знов без світла...
Душа моя на мить, на мить одну розквітла
І стала знову, як труна.
1906
"НА ГОРИ ВИСОКІ, НА СРІБЛО СНІГІВ!"
На гори високі, на срібло снігів!
На саму далеку вершину!
З якої, раніше крилатих орлів,
Вітаючи, ранок я стріну...
За хмари! Де сонце блискуче жиє,
Не томлячись, сяєво лити...
Де світу набрав би я в серце своє
І сам уже зміг би світити.
1906
ІМПРОВІЗАЦІЯ
Я не буду самотнім ніколи стоять,
Як не був я самотнім і з вами...
Єсть у мене і друг мій, і брат,
Що братався зо мною літами,-
Смутком брата-товариша звать...
З ним піду я по білому світу блукать,
Взявши ліру журливу з собою,
Буду сльози свої розливать,
Буду в тиші пісні з них складать
І дивитися в небо з журбою...
1906
З ПІСЕНЬ НЕВОЛІ
Коли б був я сокіл вільний,
Я б летів на зустріч сонцю
І кричав би попід небом
Всім живим мерцям про його.
Коли б був я дубом пишним,
Простягав би я галуззя
До проміння золотого
І тягнувся б вгору, вгору.
Коли б був я вітром буйним,
Я б розгонив чорні хмари,
Щоб від хмар не слались тіні,
Щоб сміялось завжди сонце.
Коли б був я Богом дужим,
Я б приніс на землю сонце,
Щоб земля не розлучалась
І не плакала по йому.
Та, на жаль свій, я — людина
І повинен я мовчати,
Не нагадувать про сонце
І спинять свій льот до його.
Чом же я не сокіл вільний,
Чом же я не дуб зелений,
Чом же я не вітер буйний,
Чом же я не Бог великий?!
1904
"ДЛЯ ВСІХ ТИ МЕРТВА І СМІШНА…"
Для всіх ти мертва і смішна,
Для всіх ти бідна і нещасна,
Моя Україно прекрасна,
Пісень і волі сторона.
Поглянь: народ твій — раб з рабів,
Чужими й рідними забутий,
Гниє віки в недолі лютій
І віру в долю загубив.
О дух України! Орел!
Дух вільний, смілий і високий,
Злети, стурбуй цей мертвий спокій
І влий життя з своїх джерел.
Мовчиш? Заснув? Ганебно спи...
Ні, певно, ти поліг в курганах,
Бо ти не зміг би буть в кайданах,
Як ці невольники-раби...
Ти, дужий в вільності своїй,
Розніс би хмари і тумани,
Розбив би всіх неволь кайдани,
Розбив би, чуєш, краю мій?..
1906
"МІЦНО І СОЛОДКО, КРОВ’Ю УПИВШИСЬ…"
Міцно і солодко, кров’ю упившись,
Сплять вороги уночі...
Тихо з повіток плуги витягайте,
Куйте в проваллях мечі.
Стогнуть брати наші в тюрмах проклятих,
Грати залізні рвучи...
Тихо з повіток плуги витягайте,
Куйте в проваллях мечі.
Мати без сина і жінка без мужа
Плачуть, життя кленучи...
Тихо з повіток плуги витягайте,
Куйте в проваллях мечі.
Мають знамена, і б’ється юнацтво,
Крові потоки ллючи...
Сміло з повіток плуги викидайте,
Куйте вселюдно мечі!
1906
"ЯК ЗГРАЯ РАДІСНА ПТАШОК…"
Як зграя радісна пташок,
Легкі і сніжно-білі,
Пісні мої під небом десь
Літали і дзвеніли.
І з неба кликали вони
До братства, до любові...
Та час, проносячись, бризнув
На їхні крила крові.