Гора потроху почала пустіти, став і низ утихати — ще тільки гомін біля Маринки та Купала. Догорає тамечки остання солома; світло од багаття уже не вихориться вгору, а труситься, наче змерзло, на самій землі. Місяць уже опинився посеред неба — як лебідь той, плаває по синьому морі, нема йому впину, нема заборони! Стелиться він білим світлом по землі, блищить холодним шклом по річці... А з річки, з її чорної тихої хвилі, то там, то сям зривається жмут білого пару й тягнеться вподовж течії, схиливши вершок набік...
— Час, дівчата, Маринку ділити! Додому пора! — загомоніли з дівочої купи.
Зашуміло листя на Маринці, затріщало гілля... Кожній треба хоч невеличку гілечку дістати, кинути на город, щоб огірочки родили...
Хлопці тим часом заливали вогнище.
Уляна була вже дома, вкладала Івася спати, як донеслася до неї з того берега гуртова пісня:
Ой, брат сестру вбивать хоче...
Сестра в брата прохалася:
— Мій братику, голубчику!
Не вбивай мене у лісочку —
Убивай мене в чистім полі...
То красноярська челядь, одсвяткувавши Купала, верталася додому.
А Івась, гарячий, як огонь, лежав на полу біля матері та довго ще розказував, як він стрибав добре... Вище його ніхто не скаче.
III
Уляна не стара ще молодиця — літ не більше тридцяти, а з лиця зовсім бабою виглядає. Вона з сусіднього села Яре-сьок — убогого козачого роду. Чи думалося їй, молодій дівчині, що доведеться своє рідне село кинути, по світу тягатися?
Не думалося, не снилося, а довелось! І треба ж було лихій долі піднести цього Хведора?!
Яке прізвище було у Хведора Нужди, така його й доля. Він таки з красноярців. Здається, родився і виріс у дворі. Як вийшла воля, він ще молодий був. Круглий сирота, не маючи ні роду, ні пристановища, окрім панської конюшні, він вибув на ній два строчні роки та й покинув панське дворище. З одними міцними руками пішов він по людях за наймита... Пішов, одначе, не зразу. Перше хотів у кузню до свого далекого родича Грицька Коваля: думав ковальства навчитися. Одначе ковалем не став! Як вигнала вода по весні з кузні дядька, Хведір не знав, де себе й подіти. Та пішов у город найматись — по дворах тинятися... У того рік стане — не гарно; у другого — ще гірше; у третього — витерпіти не можна...
Служив він і по панах, служив і по жидах, і по купцях... Всюди погано!
А лиха доля не дивиться, що йому погано: нужда та недостача одно ганяє його по наймах!
Прибився якось Хведір до Яресьок, став у багатого козака за робітника. Та отам ото й спізнався з сусідською дочкою Уляною. Молодий та здоровий, він зразу кинувся у вічі Уляні. Та й Хведір підглядів в Уляни свіже личко, й чорні брови, і карі очі з густими віями, і голос гнучкий та приязний... Усе як треба в Уляни, тільки достатків нема! А багато їх у козачого наймита? І от, не довго думавши, засилає Хведір старостів до Уляни.
Так же старі її спершу не тії заспівали: чи видано, чи сли-хано, щоб за чужого попихача та козачу, хазяйську дочку віддати?! Зате Уляна — в одну шкуру: коли за ним не буду, то ні за ким! Шкода батькові та матері своєї дитини; жаль її краси молодої, що, може, цілий вік у злиднях та недостатках прийдеться зносити. А Уляна одно своє... Подумавши ще, старі поміркували: "Вона ж у нас не одна — ще три наготові, одна одну наганяє... два парубки — женити пора... Як одкинеться Хведір, хто її, безприданницю, візьме? А може, їй добре доля послужить?.. Хіба не бува так, що йде за наймита, а будуть чесно жити, робити — хазяїнами стануть? Не родися багатий, а родися щасливий".
— Як хоч,— кажуть,— дочко, сама на себе жалкуй, коли на біду наскочиш!
А Уляні де вже журитися! Така рада та весела, як не скаче... Незабаром їх із Хведором повінчали. Пристав він на якийсь час до тестя в прийми та там і осів. Зажили собі мирно, спокійно... Та як же з Хведором покою не бути, коли він такий тихий та слухняний.
Сказано — хоч його в ухо бгай! Старі заспокоїлися; Уляна не жалкує. Заробляє собі з чоловіком на чужій ниві з снопа шматок хліба, та з того й живуть. Не багато й тих достатків, а все-таки є що жувати!
Минув рік. Родився у них син — щастя для матері... Носиться Уляна з Івасем — не знає, де його положити, посадити...
А Івась, як на те, такий болізний, такий крикливий та вередливий удався. І вдень кричить, і вночі зіпає... Не раз і не два приходилося Уляні через той крик гіркими вмиватися! То брат жаліється, що "отой желепень покою не дає"... То сестра, з серця, обізве "іродом"... Уляна спалахне, а сестра собі — та й зчепляться... Лайка, сварка! Поки ж старі жили, якось розводили миром. А як померли, брати та сестри Уляни-ні й заковерзували: "Або не живи у нас, або дитину свою де дінь!" Тяжко матері таке слухати од своїх кревних... І Хведо-рові не легко! Коли б своя хата, хоч на розпутті де одним одна невеличка хатина, вони й тій би були раді, як своєму щастю!.. А тепер — куди ти підеш, де дінешся... та ще з малою дитиною? Пожовкло, осунулось молоде Улянине личко від таких думок та гадок, стухли блискучі очі, бабою виглядає з-під очіпка молода ще молодиця! Та й Хведір подався: згорбився, зморщився, опустився... Чи то диво: цілий день у роботі, а вночі думка гризе: і того немає, і того недостає... А тут ще хатній клопіт та сварка... здається, забіг би безвісти!
Терпів Хведір ще з рік та й не видержав... Прочув, що красноярський пан — його ж такий й пан — шукає собі кучера й куховарку. Він пішов та й нанявся. І попустив уже трохи, аби тільки вкупі з жінкою. Село знайоме, робота... А Уляна на все згодна: їй аби тільки щоденної гризні здихатись! Перебралися вони незабаром у Красноярку. Одвели їм у дворі простору хату — колись дворницьку, з великими вікнами, з дощаним долом: одправили вони молебень та й оселилися. Спершу було аж страшно Уляні, як останеться вона самотою у таких вавілонах. А проте й добре: тут вона сама собі господиня! Ніхто не заборонить їй, де хоче — поставити, як схоче — положити... За все б, за все гаразд, коли б тільки робота Уляні не така важка. А то — двірня велика! Наймити, наймички... попотягай за них страшні золійники через силу! Так іноді натужиться Уляна, що цілий тиждень спини не розігне. А влітку — не одно діло Уляні. Попоралася коло печі, видала обід, поперемивала посудину, іди ще на город із сапою... грядки полоти! Хоч як спина болить — іди! Коли погнала лиха доля у найми: не сидіть тобі, заложивши руки! Найнявся — як продався... Сказано: дихнути Уляні ніколи.