І всі на це погодилися, що не люди, але духи запалили вогонь у замку.
Один тільки лісничий Микола Дек не брав участі в розмові. Він уважно прислухувався всьому, що говорили інші. Старий замок, його середньовічні мури й башти його більше цікавили, аніж лякали й він мав велику охоту піти туди й поглянути.
Але Марійка відводила його від того наміру, бо було б чисте божевілля виставляти тепер життя на небезпеку, коли він був заручений. Але Микола Дек був упертий, рішучий і відважний, й до того ж тепер не було Марійки при ньому.
Він бачив, що коли Федь запропонував присутнім піти до замку, вони всі замовкли, а потім кожний відмовлявся від того, наводячи всякі причини. Війт був уже застарий на таку одчайдушну дорогу. Вчитель мусів пильнувати своєї школи, а Йосько своєї корчми... Федь мав пильнувати овець, інші мали також ріжні діла до полагоди. Ніхто не розкрив справжньої причини, чому не хоче йти, а саме: піти до замку значило не вернутись відтіля ніколи!
Враз двері корчми голосно відчинилися й усі жахнулися.
Та це був тільки "доктор", а не дух чи який чарівник, що про них учитель щойно говорив.
Його пацієнт помер — на глум медицині — і "доктор" прийшов іще під "Короля Матвія".
— Нарешті, й він! — закликав війт.
Доктор почав вітатися зі всіма, приговорюючи:
— Отже ж, мої дорогі, ви все ще говорите про замок... про замок і чортаї... Ах, нісенітниці!.. Якщо він курить, хай курить собі здорові... А чи ж наш професор не пускає диму з люльки цілими днями? Справді, ви надто переймаєтеся дурницями. В селі теж про ніщо інше не говорять, тільки про замок і дим... І чого б то ті чортівські духи мали грітися там у замку? Видно, поголодніли. О, ті духи люблять собі, певно, добре попоїсти...
Присутні дали йому виговоритися, вкінці заговорив війт.
— То ви, пане доктор, не прив’язуєте ніякої ваги до того, що діється в замку?...
— Ніякої, — відповів доктор.
— А чи ви не казали, що пішли б туди... якщо б вас хто визвав?
— Я? — відповів доктор, що ніколи не прив’ язував до своїх слів ніякої ваги.
— Як то?... Ви не говорили це та не повторяли кожному? — спитав учитель.
— Так... говорив... і можу ще раз це сказати...
— Не треба казати, але зробити, — обстоював учитель.
— Зробити?
— Так... і ми всі замість вас визивати... ми, вас просимо це зробити, — докинув війт.
— Але ж зрозумійте... дорогі приятелі... тепер... така пропозиція...
— Ну, якщо ви відмовляєте нашій просьбі... то ми вас визиваємо! — закликав корчмар.
— Визиваєте мене?...
— Так, пане докторі
— Йоську, ви сказали це зарізко, — завважив війт. — Пана доктора не треба аж визивати... Ми ж знаємо, що доктор зробить це й так для добра села, краю... Це чесний чоловік, що додержує слова...
— Як то? То це не жарт? Ви справді хочете, щоб я пішов до замку? — питав далі доктор і йоро лице сильно поблідло.
— Домагаємося цього, — сказав війт.
— Прошу вас... дорогі приятелі... прошу вас... подумайте...
— Нема що думати, — відповів Йосько.
— Але ж будьте розумні... Пощо мені йти до замку?... Кого я там найду?... певно кількох людей...
— Ну, то чого боятися, як там є люди, — переконував учитель, — познайомитеся з ними.
— Коли б вони мене потребували... то думаю... післали би по мене... Зрештою, я нікуди не звик ходити задурно...
— То вам заплатимо, — сказав війт.
— Хто мені заплатить?
— Я... ми... скільки схочете! — відповіла більшість йоськових гостей.
Доктор проклинав у душі свою дотеперішню звичку й шукав способу, як би викрутитися з тої халепи, але присутні настоювали далі:
— Мені здається, що вам, пане доктор, нема чого боятися, — говорив учитель, — бо ви не вірите в духи...
— Ні... не вірю, але коли б мене там затримали, то що буде, як хтось тут у селі буде мене потребувати?...
— Тим зовсім не турбуйтесь, пане доктор, — упевнював війт. — В селі нема ані одного хворого, відколи ваш пацієнт помер.
— Ну, пане доктор, кажіть, підете чи ні? — наглив Йосько.
— Ні! — закликав доктор. — Не зі страху... Ви ж самі знаєте, що я в усі ті забобони не вірю... Але це було б смішне... Тому що якийсь дим показався над баштою... що може в дійсності не є димом... Ні!... Не піду до замку...
— Я піду! —сказав лісничий, що сидів дотепер мовчки.
— Ти... Миколо? — злякався війт.
— Так... але доктор мусить піти зі мною.
Це було звернене просто до доктора, а він за всяку ціну хотів якось викрутитися.
— Що кажете, пане лісничий? Я маю іти з вами? Але ж очевидно... це була б дуже приємна прогулянка... коли б вона не була непотрібна. Зрештою, хіба знаєте, як то далеко... ми не дійдемо...
— Я сказав, що піду, то піду, — відповів лісничий.
— Але... я не сказав!... — закликав з благанням доктор.
— Ви казали... казали... — говорив Йосько, а всі присутні одноголосне це потвердили.
— Такі... такі...
Доктор, притиснений до муру, не знав зовсім, що ‘йому робити. З одного боку, він дуже боявся іти до замку, знову ж, з другого боку, коли б не пішов, то всі з нього сміялися би; тому зрезигновано простогнав:
— Добре... коли ви всі того хочете... піду з Миколою, хоч це непотрібне!
— Славно!... пане доктор! — закричали всі гості Йоська.
— А коли підемо? — спитав доктор лісничого непевним голосом, що зле вкривав його муку.
— Завтра рано, — відповів лісничий.
По тих словах залягла глибока мовчанка, й хоч чарки і дзбанки були порожні, хоч було вже пізно, всі сиділи далі й нікому не спішилося додому. Йосько подумав, що добре було б подати свіжу сливовицю...
Саме тоді почувся серед загальної тиші чийсь голос:
— Миколо, не йди завтра до замку!... Не йди туди!
Що це було?... Чий то був голос?...
Усі присутні завмерли зі страху. Ніхто не смів ворухнутися, ані слова промовити.
Найвідважніший був, очевидно, лісничий; він хотів переконатися, звідки той голос виходив. Він перший, хоч це саме до нього той таємничий голос звернувся, підбіг до шафи й створив її...
Не було нікого.
Він перешукав кімнати в корчмі, глянув крізь вікна...
Нікого.
Отворив двері, вибіг на подвір’я, з подвір’я на майдан, а відтіля на вулицю...
Нікого.
За якийсь час війт, учитель, доктор, вівчар, лісничий і всі інші гості вийшли з корчми, а Йосько замкнув за ними двері на два замки.