Сосницький теж підводиться, з грюкотом одсунувши стільця, похитуючись і не зводячи з мене ненавидячих, нахабних очей.
Я повертаюсь і, не хапаючись, іду до виходу. Сосницький щось гукає мені наздогін, і щось з дзвоном падає на підлогу.
— — — —
Хвилин з десять я йду вулицею, не озираючись, але напружено прислухаючись назад. Звощика навмисне не беру. Мені навіть хочеться, щоб Сосницький погнався за мною. Але його не видко.
І от я знов на самоті з собою, і вже морозом починає проймати мене туга…
Вечір сухий, темрява густа, і вулиці видаються мені глибокими коридорами. Кругле, буйне каміння на бруку, вигладжене колесами, вимите дощами, блищить. Вуличка невеличка. Прохожих мало; їх кроки цокотять по тротуарі дзвінко та самотньо. Тепло жовтіють освітлені вікна будинків. Иноді ледве-ледве просочуються крізь них згуки музики на вулицю. Блукають тіні по завісках, злітаючи у стелю. Біля хвіртки якогось будинку стоїть, напів повернувшись до воріт, поліцай. Проходячи, я чую, як він з докором говорить двірникові:
— Как ребйонок не заплачеть, мать не почує. Так і дворник: как городовой не скажеть, он і совсьом на вулицю не вийде…
На приступках парадного сидять покоївки, лузають насіння, горнуться одна до одної, й усі дивляться мені назустріч задиркувато та смішливо. В баньках їх очей та на зубах мокро й ярко горить світло ліхтарів.
Я поважно проходжу повз них. Дівчата чогось усі разом весело сміються. Мабуть, якась пожартувала з мене. Їхній сміх голосно й дрібно розкочується по вулиці, а я йду й думаю, який я важкий, невеселий, як я не вмію сміятись. А колись же, за студенства, я міг, проходячи отак повз гурт дівчат, весело кинутись до них, схопить одну, другу, поцілувати, посміятись і піти собі далі, посвистуючи. Тепер я сміюся нудно, злісно, роздратовано.
Огида до себе доходить до того, що хочеться схопити себе за голову й оджбурнути її.
Додому йти гидко. Міркую, куди б його дітись. Але скрізь нудно, й чогось уявляється мені, що всі люде схожі на Сосницького та Карачапова. Я притуляюсь до стовпа ліхтаря, стою й, не кліпаючи, дивлюсь по вулиці. Прохожі десь думають, що я піджидаю коханку, застигнувши тут у солодкій мрії про побачення.
Зітхаю, зміняю позу, читаю вивіску над півпідвалом: "Портной А. Котляренко существуетъ съ 1867 г. въходъ въ парадное." Під вивіскою світяться низенькі вікна з замацапуреними й заліпленими папірцем шибками. Всередині за столом розсілись діти й вечеряють. Осторонь сидить худорлявий, виснажений чоловік, тримає на руках маленьке і щось говорить до його. На худому, синюватому лиці його ніякова ніжність, невміле зворушення. От він перехиляється набік, придушує пальцем ніс і сякається. Потім виймає червону велику хустку, витирається й тою ж хусткою втирає дитину.
Раптом зчиняється заколот. Хлопчаки, піднявши один проти одного ложки, настовбурчились, як двоє півників. Умить більшенький б'є меншого ложкою по лобі. Від несподіванки цей витріщає очі, роззявляє рот і збірається заплакати. Але, побачивши, що всі регочуть із його, теж сміється, ще раз сам себе стукає ложкою по голові й хапається їсти. Личка дітей оживлені, сміхотливі; їх роти швидко-швидко жують і щось говорять. А виснажений чоловік підтрушує на колінах найменшеньке, і зворушення розтягає його зморене лице ніжно та незвично.
Хиба в мене не могла б бути така юрба голівок?
Я йду далі, зазираю в вікна, й туга переходить непомітно у глибоку, плачучу печаль. Мої думки снуються біля Соні, Андрійка, Сосницького. Я вже не пробую сміятись, одрікатись, бунтувати. Я тільки дивуюсь гірко та покірно: як могло все це статись, через що, на віщо?
Переглядаю в пам'яті ввесь цей рік. Ось ми зустрічаємось у театрі, цілком випадково. Не пішов би я в той вечір у театр, нічого не було б. Иншими коліями покотилось би все життя.
Що робить у сю мить Соня? Я в'являю собі її сухеньку, трохи плескувату постать, прості плечі, рухливі ніздрі, вічне пасмо рудявого, без блиску волосся над блакитнувато-сірими очима, всю її таку поривчасту, неначе холодну, а в дійсности добру, тільки соромливу. Їй треба раз-у-раз зробити деяке зусилля над собою, щоб сказати щось привітне, ніжне. Через це вона любить немов би з іронією говорити людям приємне. Мила Соня!
Я почуваю незвичний, тихий жаль до неї, Сосницького, до самого себе. Я вже готов приняти на себе всю вину, понести всяку кару, спокутувати свій гріх, коли це поможе комунебудь. Але що ж мені робити?
І раптом у мене миготить така думка: я піду до Соні й побалакаю з нею так, як оце я почуваю. Хай приходить Дмитро, хай довідається про все, хай вони самі придумають, що я маю робити. Коли вона хоче, "щоб я жив з нею, і з Андрійком, — добре, житиму. Щоб я поїхав звідси, зник, — зникну.
Дивлюсь на годинника: ще нема десятої. Швидко простую до Сосницьких. Чую надзвичайну легкість, піднесення, бадьорість.
Але перед самим їхнім будинком мене зупиняє думка: а що, як не мій Андрійко?
І відразу стає нудно, аж млісно від огиди; одначе я входжу в сіни дому й помалу виходжу нагору. Тепер уже сам не знаю, на віщо йду, що казатиму, але для чогось усе-таки йду.
Покоївка здивована. У пані голова болить. Але сказати, розуміється, можна.
Нова покоївка. На вішалці висить пальтечко Андрійка; один рукав вивернений. Кашкетик із поломаним гербом, на маківці горбик, слід від голови.
Швидкі, дрібні, з сухим пристуком, знайомі кроки. На порозі їдальні з'являється Соня в рожевому пенюарі з короткими рукавами і з обмотаною рушником головою. На мене дме якимсь лікарством.
— Що таке?! — шопотом, злякано й непорозуміло каже вона.
— Нічого, ти не турбуйся!.. — ніяково усміхаюсь я. — Я тільки хотів би побалакати з тобою.
Соня деяку хвилинку стоїть мовчки; не знати, чи розгубилась, чи бореться з хвилюванням. Потім рвучко повертається й увіходить у кімнату.
— Добре!.. — хрипко кидає вона до мене.
Я роздягаюсь і входжу за нею. На столі стоять скляночки й коробочки з порошками. Тут же недописаний лист, перо й каламар, який я подарував їй на іменини. Соня прибірає все це хутко обома руками й несе у спальню. Від коротких рукавів її руки здаються тонкими, дитячими.