Обставини викликали мене з нашого містечка місяців на три. Повернувшися додому уже взимку, я довідався, що Олександр Петрович умер восени, умер в самотині і навіть жодного разу не гукнув до себе лікаря. В містечку про нього вже майже забули. Квартира його стояла порожня. Я негайно познайомився з хазяйкою покійного, наміряючись випитати в неї: що найбільше робив її пожилець та чи не писав він чого-небудь? За семигривеника вона принесла мені цілий козуб паперів, які лишилися після покійного. Старенька призналась, що два зошити вона вже перевела. Це була понура й мовчазна баба, від якої важко було допитатися чогось путнього. Про пожильця свого вона не могла сказати мені нічого особливо нового. За її словами, він майже ніколи нічого не робив і місяцями не розгортав книжки й не брав пера до рук; зате цілі ночі ходив туди й сюди по кімнаті і все щось думав, а коли, то й розмовляв сам із собою; що він дуже полюбив і дуже пестив її онуку, Катю, особливо відколи довідався, що її звуть Катею, і що Катерининого дня щоразу ходив по комусь панахиду правити. Гостей не терпів; з двору виходив тільки вчити дітей; скоса дивився навіть на неї, стару, коли вона, раз на тиждень, приходила хоч трохи прибрати в його кімнаті, і майже ніколи не мовив до неї й слова за цілі три роки. Я спитав Катю: чи пам'ятає вона свого вчителя? Вона подивилася на мене мовчки, відвернулась до стіни й заплакала. Виходить, могла ж ця людина хоч когось заставити любити себе.
Я забрав його папери й цілий день перебирав їх. Три чверті цих паперів були пусті, незначні клаптики або учнівські вправи з прописів. Але тут же був один зошит, досить грубенький, дрібно списаний і недокінчений,— можливо, його закинув і забув сам автор. Це був опис, хоч і безладний, десятирічного каторжного життя, яке витерпів Олександр Петрович. Подекуди цей опис перебивала якась інша розповідь, якісь дивні жахливі спогади, накидані нервово, судорожно, начеб з якогось примусу. Я кілька разів перечитував ці уривки і майже переконався, що їх писав божевільний. Проте каторжні записки — "Сцени з Мертвого дому", як сам він називає їх десь у своєму рукопису,— здалися мені не зовсім нецікавими. Цілком новий світ, досі не знаний, химерність окремих фактів, деякі окремі замітки про загиблий люд захопили ,,мене, і я з цікавістю прочитав дещо. Звісно, я можу помилятися. На пробу вибираю спочатку два-три розділи; нехай судить публіка...
І. МЕРТВИЙ ДІМ
Острог наш стояв край фортеці, під самим фортечним валом. Траплялось, подивишся крізь щілини в огорожі на світ божий: чи не побачиш хоч чого-небудь? — та тільки й побачиш, що краєчок неба й високий земляний вал, порослий бур'яном, а по валу туди й сюди день і ніч ходять вартові, і тут же подумаєш, що минуть цілі роки, а ти так само підійдеш дивитися крізь щілини в огорожі й побачиш той самий вал, таких самих вартових та той самий краєчок неба, не того неба, що над острогом, а іншого, далекого, вільного неба. Уявіть собі великий двір, кроків на двісті вздовж і кроків на півтораста вшир, весь обгороджений кругом, у вигляді неправильного шестикутника, високим тином, тобто огорожею з високих стовпів (паль), сторч укопаних глибоко в землю, міцно притиснутих один до одного ребрами, скріплених поперечними планками й зверху загострених: оце зовнішня огорожа острогу. В одному з боків огорожі вроблено міцну браму, повсякчас замкнену, повсякчас день і ніч під охороною вартових; її відмикали на вимогу, щоб випускати на роботу. По той бік огорожі був ясний, вільний світ, жили люди, як і всі. Але по цей її бік той світ уявляли собі, як незбутню якусь казку. Тут був свій окремий світ, ні на що більше не схожий; тут були свої особливі закони, свій одяг, свій побут і звичаї, і мертвий ще за життя дім, життя — як ніде, й люди особливі. Ось цей особливий куточок я й починаю описувати.
Як заходите в огорожу — бачите всередині її кілька будівель. Обабіч широкого внутрішнього двору тягнуться два довгі одноповерхові зруби. Це казарми. Тут живуть' арештанти, розміщені згідно з розрядами. Далі, в глибу огорожі, ще такий самий зруб: це кухня, поділена на дві артілі; а там іще буд]вля, де під одним дахом містяться льохи, амбари, сараі(. Середина двору порожня: це рівний чималенький майданчик. Тут шикуються арештанти, відбуваються перевірка й переклик ранком, опівдні та ввечері, а часом то й ще по кілька разів на день,— це як до підозріливості вартових та їхнього вміння швидко лічити. Навколо, поміж будівлями і огорожею, лишається ще чимало вільного місця. Тут, на задвірках будівель, деякі з в'язнів, відлюдкуватіші та похмуріші вдачею, люблять ходити в неробочий час, затулені від усіх очей, і думати свою думоньку. Зустрічаючись з ними на цих прогулянках, я полюбляв пильно дивитися в їхні хмурні, тавровані обличчя та вгадувати, про що вони думають. Був один засланець, що вільного часу найохо-чіше лічив палі. їх було тисячі з півтори, і всі вони були в нього на ліку й на прикметі. Кожна паля — то був у нього день; кожного дня він відраховував по одній палі, отже, з того, що лишалося неполічених паль, він міг навіч бачити, скільки днів іще зостається йому пробути в острозі до строку роботи. Він був щиро радий, коли кінчав якийсь бік шестикутника. Багато років доводилося йому ще чекати; та в острозі був час навчитися терпіння. Мені трапилося бачити, як прощався з товаришами один арештант, який пробув на каторзі двадцять років і, врешті, виходив на волю. Були люди, котрі пам'ятали, як він уперше вступив до острогу, молодий, безтурботний, не думаючи ні про свій злочин, ні про свою кару. Виходив він сивим дідом, з обличчям похмурим і сумним. Мовчки обійшов він усі наші шість казарм. Увіходячи до кожної казарми, він молився на образи, а тоді низенько вклонявся товаришам, просячи не згадувати його лихом. Пам'ятаю я також, як одного арештанта, колись заможного сибірського селянина, раз покликали надвечір до брами. Півроку тому він дістав звістку, що колишня його дружина віддалася за іншого, і дуже зажурився. Тепер вона сама під'їхала до острогу, викликала його й подала йому милостиню. Вони порозмовляли хвилин зо дві, обоє поплакали та й попрощалися навіки. Я бачив його обличчя, коли він повертався до казарми... Так, у цьому місці можна було навчитися терпіння.