Я знаю, що в багатьох щирих і відданих справі нашого національного визволення людей я викличу проти себе обурення і, може, навіть ненависть за те, що я маю сказати. Але якраз у інтересах отої самої справи нашого визволення я мушу його сказати. Через цілий ряд обставин ім'я С. Петлюри зайняло помітне місце в процесі нашої боротьби, воно символізує певний сош'яльно-політичний напрям в українстві. Тому треба довше зупинити нашу увагу на ньому.
До Революції 1917 року С. Петлюра ніякими своїми якостями ні в політиці, ні в культурній чи громадській галузі не був помітний. У підпільній революційній роботі він не брав майже ніякої участи. Один короткий момент після революції 1905 року він належав до Української Соціял-Демократичної Партії і писав у її органах малопомітні статті на біжучі теми. Кілька місяців він був навіть моїм співробітником у проводі нелегального органу партії, який Центральним Комітетом було доручено мені провадити в Галичині. Коли настала поразка тої революції й реакція, Петлюра від усякої участи в партії та взагалі в революційній боротьбі відійшов і жив обивателем, займаючи останнім часом посаду бухгалтера в якомусь підприємстві. Під час війни 1914—1917 pp. він жив у Москві й на якісь кошти видавав на руській мові місячник "Украинская Жизнь", весь тон якого був спрямований на пропаганду серед українців "бороться за Россию до победного конца", як тоді стояло гасло в усій дозволеній царським урядом пресі.
А в цей час уряд тої самої Росії нищив ті невеличкі легальні культурні досягнення, які вибороло було поступове українство (газети на українській мові, книги, театр). Всяке друковане українське слово було не дозволене. Найкращого представника і вождя українського легального руху Михайла Грушевського було заслано на північ Росії. І тільки один український голос на Україні пробивався до нації, голос не дозволений царським урядом, голос революційної партії, який у нелегальних відозвах і книжках кликав українців "до победного конца" над Росією, над тюрмою народів, до національно-державного і соціяльного визволення України. Будучи головою Центрального Комітету Соц.-Демократичної партії, я мав честь і радість тим голосом диригувати. Царський уряд це знав і його жандармерія ганялась за мною по всій Україні, і я мусив майже щотижня міняти фальшиві паспорти й місце проживання, навіть час од часу переїздити з України в Росію. Те саме робили й мої товариші по роботі.
І цілком зрозуміло, що вони палали гнівом і плювались од огиди, читаючи петлюрівську "Українську жизнь". Розуміється, приклонники Петлюри не матимуть змоги сказати, що такого факту не було, що Петлюра не видавав на російській мові журнал, бо це б була така смілива неправда, яка б сильно пошкодила їм самим. Але вони, можливо, будуть пробувать казати, що С. Петлюра не кликав до "победного конца Россії". Та на це є одне просте заперечення: не то що на українській, а навіть на руській мові не дозволялось видання, в якому не було б російського "победного" патріотизму. За що б і для чого русский уряд дозволив якомусь бухгалтерові видавати журнал про якусь там "украинскую жизнь"? Тільки за те і для того, щоб кликав він і "малоросів" до того самого "конца". А крім того, ще з одною метою: щоб ствердити, що української мови ніколи не було, що "малороси" "прекрасно понимают по-русски", що "никакой Украиньї не бьіло, нет и бьіть не может", що Росія і Україна це є одне. Товариші мої запевняли, що гроші на видання тої "Украинской жизни" давав Петлюрі російський уряд. Я це подаю не як факт, а як ілюстрацію тої опінії, яка була в українстві про С. Петлюру. І так само, як цілком зрозуміло, що українське громадянство, коли вибухла революція і настав час одвертої боротьби України за своє визволення, довірило керівництво нею тим людям, які цієї боротьби ніколи не лишали: Грушевському і моїй скромній особі, поставивши першого на чолі Центральної Ради, а мене головою першого Уряду України, Генерального Секретаріату; Центральної Ради. Ні Симона Петлюри, ні Андрія Лівицького, ні Ісака Мазепи не було тоді в революційному проводі.
Але як же і через що С. Петлюра, цей захисник Росії, став Генеральним Секретарем військових справ і "Головним Отаманом" революційного уряду України?
Я твердо вирішив казати правду і, яка б вона не була прикра та навіть понизлива для нашої національної гордости, я мушу її не ховати. Симон Петлюра дістав цей пост через нашу тодішню національну бідність. Українська нація на той час (1917 р.) була до такої міри винищена руським імперіялізмом, її інтелігенція була до такої міри з одного боку русифікована, а з другого задушена царською жандармерією, що перший момент Центральна Рада не могла сформувати уряду просто через брак відповідних людей і то... смішно сказати, через брак дорослих осіб. Найчисленніша на той мент українська партія (партія соціялістів-революціонерів) не могла виставити кандидатів на міністрів старше віком 25 років. А партія соціял-демократів була настільки розбита передреволюційними арештами, тюрмами, засланнями, що під той мент мала велику обмаль людей. І мені, як голові Уряду й Центрального Комітету Партії, для престижу її треба було хапатись за всякого, хто виявляв себе прихильником, або членом соціял-демократії. Тому, коли пізніше приїхав до Києва з фронту Петлюра, як делегат якоїсь військової частини руської армії, і коли заявив, що він хоче вернутись в соціял-демократичну партію, я... "забув", "простив" йому його ренегатство, його "победньїй конец", і ввів його в Центральну Раду, а Центральний Комітет с-д партії за моєю порадою виставив його кандидатуру на незайнятий (через той самий брак людей) пост Генерального Секретаря військових справ (поки знайдеться кращий кандидат). Не через те, що С. Петлюра розумівся на військових справах, не через те, що він виявляв коли-небудь нахил до війн, ні (знову сором сказати), просто через те, що він носив військовий одяг і був делегатом з фронту. Він не був навіть ні офіцером, ні солдатом, а якимсь "чиновником"— урядовцем російського "Союза Земств и Городов", одягненим у солдатську форму.