И размhривше межи обhима полкома,
И пустиша я к собh, и яста ся крhпко,
И оудави Печенhжинина в руку до смрти,
И оудари имь о землю.
И вьскликоша Русь, а Печенhзh, побhгоша,
А Русь погнаша по нихъ сhкуще h, и прогнаша их.
Володимhръ же рад бывъ и заложи городъ на броду томъ,
И нарче Переяславль, зане перея славу7 отрокъ.
Володимеръ же великомь мужемь
Створи того и отца его.
Володимиръ же възврати ся вь Києвь
С побhдою и славою великою.
Найближчу схожість із отсим прегарно обробленим оповіданням нашого літопису знаходимо в біблійнім оповіданні про двобій філістинського велетня Голіафа з "отроком", молодим гебрейським пастухом Давидом. Подаю тут те оповідання також у поетичній формі:
У ті часи, коли Саул володарем Ізрайля був,
Він з філістинами рік у рік завзятую війну тягнув,
Напали філістини раз Шоко, юдейськую країну;
Їм в зустріч обсадив Саул Теребінтовую долину.
З одного боку на горі полки філістимлян стояли,
З другого ізраїльськії, долину ж між собою мали.
Із табору філістимлян войовник вийшов Голіат,
Високий був на шість локот, а родом був із міста Гат.
На голові він шолом мав спижевий, а на тілі в нього
Спижевий панцир був, ваги більш сотнара цілого.
Мав наголінники спижеві на негах, а на плечах
Наплічник був завішений спижевий ворогам на страх.
А списа держално його вгрубшки було, як грубий паль,
А вістря списа важило дванадцять фунтів — сама сталь.
Йшов щитоносець перед ним. Перед ізраїльтянами
Він зупинився й викликать такими їх почав словами:
"Чого ж ви вийшли і ось тут, немов до битви, поставали?
Ось я вам, філістин! А ви Саула слугами всі стали.
Знайдіть такого між собою, що проти мене вийти годен!
А як він вийде й ми оба поборемось оден-на-оден.
Як пер[ем]оже він мене і вб'є, ми будем вам служити,
А як я вб'ю його, то ви в неволі нашій мете жити".
А як ніхто з ізраїльтян на те нічого не відрік,
Він кликнув знов: "Габру, агов! Нехай знайдеться чоловік
Між вами, щоб зо мною став відважно до двобою,
То ми сьогодня й завтра вас усіх полишимо в спокою".
Чув се Саул і вся його дружина, до війни готова,
Та всіх обняв їх страх, ніхто не відповів одного слова.
Жив у той час у краю Юди Ішаія Ефратіт,
Тоді вже чоловік старий, підійшлих літ,
Він вісім мав синів, з яких найстарші три
В Саула війську теж свої поставили шатри.
Найстарший Еліаб звавсь, а другий Абінадаб,
А третій Шамма, — кождий там голодував і зяб.
Найменший Давид. Коли найстарші воювали,
Він пас вітцівські череди, що в горах кочували.
І мовив Ішаій одного дня Давиду, сину свому:
"Візьми сю міру сочевиць варених з мого дому.
І десять ось хлібів, і сира десять плесканок,
І занеси братам аж там, де теребінтовий горбок.
Віддай се зверхнику для них і розпитай самих,
Як їм поводиться, і знак щоб ти приніс від них".
Покинув череду Давид на інших сторожів,
А вранці вирушив на місце бою до братів.
А як на місце те з хлібами й живністю прибув,
Четвертий день уже від того дня минув,
Коли уперве виступив могутній Голіат,
І не вгавав щодня противника до бою визивать.
Стояло військо ізраїльське вже у бойових рядах,
Коли Давид із живністю до табору надтяг.
Віддавши завідателю все те, що для братів своїх
Привіз, він між ряди відвідать їх побіг.
І поки з ними розмовляв та про здоров'я їх питав,
Знов Голіаф філістянин перед рядами своїх став.
Звичаєм своїм найсмілішого на двобій кликав він, —
Та що втікав від нього кождий, слав їм лайку наздогін.
Чув се Давид і бачив се і став у земляків питать:
"Що се за муж, чого кричить, і чом усі вони мовчать?"
І відповів йому один з ізраїльтян. "Та от, сей муж
Звесь Голіаф, він філістин, а так кричить, бо вельми дуж.
Вже п'ятий день одного з нас на двобій визиває він,
Та гонить страх кождого з нас, а він шле лайку наздогін.
Володар наш уже велів по краю всім оголосить:
Хто вб'є його у двобою, той всього матиме досить:
Достатком збагатить його або надасть високу власть,
А як захоче, то й дочку свою за нього дасть".
Се чуючи, до зібраних промовив голосно Давид:
"Та хто ж той необрізаний, що Ізраїля ганьбить?
Невже ніхто з Єгови слуг супроти нього стать не міг?
Коли не стало духу в вас, готов один я стать за всіх".
На се промовив Еліаб, найстарший брат його, нерадо:
"Чого тебе тут принесло? І на кого лишив ти стадо?
Легкодух ти і вітрогін! Все щось тобі пустеє сниться!
Того, мабуть, сюди лиш біг, аби на битву подивиться".
Давид сказав: "Отець прислав мене для вашої потреби,
А те, що я до сих сказав, сказав до них, а не до тебе".
Не мовлячи нічого більш, Давид у руку бук узяв,
П'ять камінців гладких знайшов в потоці і в торбину вклав,
І пращу держачи в руці, пішов напроти філістина.
Сей, бачачи його, спитав у чури: "Що се за дитина?"
А як наблизився Давид, рік Голіаф: "Куди грядеш?
А що то, чи я пес тобі, що з бучком ти на мене йдеш?"
На те Давид сказав: "Іду з тобою стати до двобою,
Щоб доказать тобі, що ані раз нема страху в мені перед тобою".
"Та кроть же мать твою! Малий, чи ти здурів? —
Сердито велетень та грізно відповів. —
Та я ж тебе сей час на штуки посічу,
А м'ясо й кісточки на жир воронам розмечу".
На те йому Давид ні слова не сказав,
Лиш миттю камінець один із торби взяв,
На пращу положив і свиснув, замахнув,
Гостинця велетню в саме чоло дмухнув.
І камінь проламав чоло і в голові застряг умить, —
І ось препишний Голіаф, мов дуб повалений, лежить.
Давид прибіг тоді і з піхви в нього витяг меч,
І для безпеки голову йому відсік від плеч.
Тоді відкинув меч до велетневих ніг,
Ухопив голову і з нею до своїх побіг.
Дивився здалека Саул на все те діло,
Як пастушок малий ішов до Голіафа сміло.
А як від камінця враз велетень на землю впав,
У воєводи свого Абнера Саул, дивуючись, спитав:
"Се що таке? Чи ти його туди післав?"
Відмовив Абнер: "Свідок бог, мій пане, —
Не знаю, хто він. Та він зараз тут ось стане".