— Але Домніка не ліпша від них усіх. Я мав її день і ніч у душі, я любив її так, що лише бог знає, а вона мене не хоче. Чи я їй що злого зробив? Нехай хто скаже, що я їй злого зробив!
— А де ж вона? Я б з нею поговорила! — сказала поквапне Марія.
— Та десь вертиться он там по хаті!
— Я з нею поговорю! — потішала його Марія.— Не журіться! Дівчина так, як віск, тане, коли хлопець сватає! Вона також не з великого роду, та й уже в літах! Сьогодні вона вас відкинула, сьогодні вона не їла дурних грибів, але за тиждень вона собі все роздумає, і ви підете до панотця та й дасте на заповідь. Не журіться, сину, не журіться! Я з Домнічкою добре живу, а ви добрий хлопець, то я вас порятую, як зможу.
— Ой лелічко добра, ви нічого не вдієте!. — забідкався наново парубок.— Вона мене не хоче! "Іди, дурню, іди!" — сказала мені та глумилася з мене; і тепер знають про те чи не всі у селі та й сміються з мене! Ой, коби ви порятували мене, коби навчили її розуму.
Говорив розпучливим голосом і, неначе б не було нікого в хаті, кинувся, як перше, на лаву і, заривши лице в старий киптар, що лежав перед ним на лаві, простогнав із цілої груді.
Марійка потішала, як могла, станула близько розплаканого та вмовляла, обіцювала, доки й справді нарікання і зітхання не устали, а відтак пішла з хати, аби, як сказала, "навчити дівку розуму".
Дві неділі пізніше змінила Домніка свої думки щодо сватання Ілії. Чи вже розумні слова Марійчині, котра щиро любила і подивляла чорнооку дівчину, вплинули на неї так, що вона надумалася зовсім інакше, чи, може, її просьби й намови зворушили її серце? Ніхто сього не знав.
Вона ходила цілий тиждень із захмуреним лицем, сварила на Ілію щохвилі за кожну нісенітницю, а напослідку станула перед панею і вимовила їй службу.
— Я віддаюся! — сказала із згриженим лицем і вділ спущеними очима. Пані здивувалася.
— Ти, Домніко? За кого?
— За Ілію! — відказала рішучим тоном, не підводячи очей.
— За Ілію? — кликнула пані зчудована, а відтак додала ласкаво: — А чи буде се добре, Домнічко? Ся здвигнула плечима.
— Не знаю! — відповіла.— Але воно таки виходить на таке, що він має бути моїм чоловіком. Він не дає мені супокою! День і ніч не дає мені супокою! Він таки буде моя доленька!
Пані представляла їй, що він їй не пара, що молодший за неї, нагадувала його глупкуватість та лінивство, що прибирало в деяких днях величезні розміри, але дівчина оставала при своїм.
— Я сього не боюся! — була її одинока відповідь на всякі закиди.
Ілія був найщасливішим чоловіком на божім світі, тим часом Домніка знаходилася у чуднім настрої. Раз сварила судженого в найбрутальніший спосіб, раз плакала тайком, а знов іншими хвилями бувала говірлива й весела і шила весільну сорочку. Тим часом панотець виголосив у церкві другу заповідь.
Одного дня пішли обоє з кількома іншими ґаздами і ґаздинями до міста, аби дещо закупити на весілля. Відти повернули вже на якийсь час нареченими назад. Домніка здибала там свого давнього милого, що служив при війську, і коли сей довідався, що вона дала слово іншому і вже мало бути весілля небаром, напав її з грозьбою і просьбами, аби цофнула [88] дане слово, інакше "або один, або другий піде землю гризти".
Домніка стала біла, як стіна, і на всі його закиди находила лише одні слова оборони:
— Так бог дав, бо надставив мені його!
А Ілія бідкався та лементував:
— Я вже зо тридцять ринських видав на весілля, та й що в селі скажуть?
Притім тримався судорожне Домніки і глядів, моз дитина, безпомічно в її обличчя. З хвилі, в якій дала йому слово, що піде за нього, підчинявся насліпо її волі, і, як здавалося, вона була йому зовсім не потрібна.
— Я віддам вам ваших тридцять ринських,— впевняв героїчно вояк,— лише не мордуйте мене, добрий чоловічеі Моє нещастя спаде на вашу голову. Я маю при війську ще лиш півроку служити, а ви зважте, що вона дала вперед слово мені. Чекав я, може й вона чекати! — Се останнє повторяв він раз по раз, утираючи все наново маленькою хустинкою зіпріле чоло і вихиляючи одну чарочку горівки по другій. Платив щедро нареченим і глядів з амбіцією, аби пили.
Ілія пив справді, а Домніка вимовлялася. Говорила мало, і було по ній видно, що зайшла в боротьбу з собою.
Оцей її перший наречений, се не був "Ілія"... Коли зміркувала, що Ілія змінився під впливом напитку, потягнула його за рукав і спитала остро:
— Береш тридцять ринських? Дмитро тобі їх зверне!
Ілія вибалушив на неї свої круглі очі і відтворив рот, неначе для ліпшого зрозуміння її слів.
— Другий не виплатить тобі їх так скоро готівкою на руку,— сказала.— Купиш собі зараз кілька пражин поля або теля! Закупи ліпше землі, дівчину найдеш хоч би й зараз! Я тобі добре раджу; тобі оце добре трапляється!
Вона вп'ялила в нього свої чорні холодні очі, і сталося диво. Чи під впливом її магічного єства, чи внаслідок якоїсь уяви, що, може, прокинулася в його убогій душі, заманюючи якоюсь свіжою картинкою за собою на будучність, він глянув по раз другий на неї, безвиразно, неначе в забутті, промовчав хвилинку, а відтак ударив кріпко в надставлену йому жовніром руку. Сповнив її волю. Запанований моментом, забув про себе, а вояк обіцяв по упливі означеного обома часу звернути йому всякі починені вже весільні видатки.
Тим часом, коли оба сиділи в найбільшій уже згоді в корчмі, побравшися за шию і викрикуючи щиро якусь сумовиту пісню вперед себе, вимкнулася Домніка з їх товариства і побігла до одної голосної [89] ворожки, що мешкала тут у місті та яку знала ще з попередніх літ.
Вона мешкала в біднішій частині міста і була далеко та широко знана, особливо ж по селах тішилася вона незвичайною славою як ворожка. Була вихрещеною жидівкою, бездітна і на одно око цілком сліпа. Звідти й пішла її назва у міських і сільських мешканців: "сліпа ворожка".
Молодою дівчиною навчилася від кочуючих циганів ворожбитства в карти й силу деякого зілля і розпочала тим свій гандель. Її справи пішли феноменальним способом угору, і вона переселилася по якімсь часі в оце місто. Тут засватав її один убогий уже старший міщанин, і вона вийшла за нього заміж.
Вихрестившися, стала побожною християнкою, ходила щонеділі до церкви, а в її спальні горіла без перерви перед святою богородицею лампадка.