Розалія, колись така весела й співуча, теж змінилася, її круглі щоки втратили яскравий рум’янець, майже запали тепер і ставали часом зовсім землистого кольору.
Жанна часто питала її:
— Чи ти не хвора, моя мила?
— Ні, пані,— завжди відповідала служниця і, трохи почервонівши, швидко зникала.
Вона не бігала вже, як перше, а насилу волочила ноги; втратила свій кокетливий вигляд, нічого не купувала у бродячих гендлярів, що даремно розкладали перед нею свої шовкові стрічки, корсети та парфюмерні товари.
І великий похмурий будинок з брудними сірими смугами од дощу на фасаді, здавалося, дзвенів пусткою.
Наприкінці січня випав сніг. Здалеку видно було, як величезні хмари насувалися з півночі понад темним морем, — і врешті почав падати лапатий сніг. За одну ніч снігом занесло всю рівнину, а дерева вкрилися до ранку крижаною ніною.
Жюльєн, у високих чоботях, скуйовджений, не вилазив з гаю, підстерігаючи за рівчаком, що виходив на рівнину, перелітних птахів. Час від часу постріл з рушниці порушував морозну тишу полів, і з високих дерев злітали, кружляючи в повітрі, зграї переляканих чорних круків.
Іноді, знемагаючи від нудьги, Жанна виходила на ганок.
Відгомін життя долітав здалеку, лунаючи в сонному спокої білої похмурої пелени.
Трохи згодом вона вже не чула нічого, крім хлюпання далеких хвиль та якогось невиразного і невпинного шелестіння крижаного пилу, що все сипався й сипався з неба.
А сніговий покров підіймався все вище і вище під цим невпинним падінням пухких і легких пластівців.
В один з таких сірих ранків Жанна, гріючи ноги, непорушно сиділа біля каміна в своїй кімнаті, а Розалія, що з кожним днем змінювалася все більше, помалу стелила постіль. Раптом Жанна почула за собою якесь болісне зітхання.
— Що з тобою? — запитала вона, не обертаючи голови.
— Нічого, пані,— як звичайно, відповіла служниця, але голос її здавався таким уривчастим, неначе вона вмирала.
Жанна думала вже про щось інше, коли звернула увагу на те, що в кімнаті не чутно було молодої дівчини.
— Розаліє! — гукнула вона, але ніхто не поворухнувся.
— Розаліє! — гукнула вона голосніше, гадаючи, що та тихенько вийшла, і простягла вже було руку, щоб подзвонити, коли враз глибокий стогін, що пролунав поруч із нею, злякав її, і вона схопилася з місця.
Служниця з посинілим обличчям і страдницьким поглядом сиділа иа підлозі, простягши ноги і притулившись спиною до ліжка.
— Що з тобою, що з тобою? — кинулась до неї Жанна.
Але та не промовила ні слова і не ворухнулась; втупивши в свою господиню якийсь безтямний погляд, вона важко дихала, неначе її роздирав страшний біль. І раптом, упавши на спину, простяглася всім тілом, зціпивши зуби, щоб заглушити крик.
Під сукнею, що облягала її розсунуті ноги, щось заворушилось і ту ж мить почувся звідти особливий тремтячий звук, якесь булькання, як буває, коли хто-небудь захлинається й задихається. Але враз пролунало протяжне нявчання кішки, жалісливе, кволе і вже скорботне — перший страдницький крик дитини, що вступала в життя.
Раптом Жанна все зрозуміла і несамовито побігла по сходах, гукаючи:
— Жюльєне, Жюльене!
— Чого тобі треба? — відповів той знизу.
— Це… це Розалія, вона… — насилу промовила Жанна.
Жюльєн кинувся нагору, перестрибуючи через дві сходинки, і, вбігши в кімнату, враз підняв сукню дівчини,
відкривши огидний маленький шматочок м’яса, зморшкува^ тий, скорчений та весь слизький, що ворушився між її голими ногами.
Він випростався і з лютим виразом обличчя, випихаючи за двері свою розгублену дружину, сказав їй:
— Це не твоє діло. Вийди звідси. Пришли до мене Людівіну та дядька Сімона.
Тремтячи, Жанна спустилась до кухні, не наважуючись вернутися знов, увійшла до вітальні, яку не опалювали з часу від’їзду батьків, і неспокійно чекала звісток.
Незабаром вона побачила слугу, що швидко вибіг з двору. За п’ять хвилин він повернувся із вдовою Дантю, місцевою повитухою.
Потім на сходах зчинилася метушня, начебто виносили пораненого. Нарешті Жюльєн прийшов сказати, що вона може вже йти до своєї кімнати.
Жанна тремтіла, неначе була свідком якогось тяжкого нещастя. Знову сівши коло каміна, вона запитала:
— Як вона себе почуває?
Жюльєн стривожено, нервово ходив по кімнаті. В ньому клекотів гнів. Спочатку він нічого не відповів, але через кілька секунд спинився й запитав:
— Що ти гадаєш робити з цією дівчиною?
Не зрозумівши питання, вона дивилась на чоловіка:
— Як? Що ти хочеш сказати? Я не розумію.
— Але ж ми не можемо тримати в своєму домі байстрюка, — раптом роздратовано скрикнув Жюльєн.
Жанна зовсім збентежилась. Після довгої мовчанки вона відповіла:
— Але, мій друже, мабуть, його можна віддати на виховання.
Він не дав їй скінчити:
— А хто за це платитиме? Може, ти?
І вона знову довго міркувала, розв’язуючи це питання, нарешті сказала:
— Та ж батько подбає про цю дитину, і якщо він одружиться з Розаліею, то все влаштується.
Жюльєн нетерпляче й розлючено відповів:
— Батько!.. Батько!.. Чи ти його знаєш… батька?.. Ні? Правда? То що ж?..
Схвильована Жанна пожвавішала:
— Але він, звичайно, не покине дівчини. Він був би негідником. Ми дізнаємось, хто він, знайдемо його, і він повинен буде порозумітися з нами.
Жюльєн заспокоївся і знову заходив по кімнаті:
— Бачиш, моя люба, вона не хоче назвати імені цього чоловіка. Вона не признається ні тобі, ні мені… і нарешті, якщо він відмовиться від неї?.. Тим часом ми не можемо залишати у себе в домі якусь покритку з її байстрюком. Ти розумієш?
Але Жанна вперто повторювала:
— В такому разі цей чоловік негідник. Але нам все-таки треба дізнатися, хто він такий, і тоді він матиме діло з нами.
Жюльєн зовсім почервонів і роздратувався ще більше:
— Ну… а поки що?
Вона сама не знала, як розв’язати питання, і запитала його:
— Що ж ти пропонуєш?
Він зараз же висловив свою думку:
— О! По-моєму, це дуже просто. Я б дав їй трошки грошей і вирядив би її до дідька вкупі з її пискуном.
Але молода жінка обурилася:
— Ну, такого ніколи не буде! Дівчина — моя молочна сестра, ми росли разом з нею. Вона согрішила — тим гірше; але я не викину її геть, а коли треба буде, виховуватиму дитину сама.