– Отже, замість вступу я ласкаво зверну вашу увагу на загальновідомий факт історії людства, що багатьох великих митців за життя не визнавали. Це траплялося так часто, що я насмілився виснувати якийсь загальний закон. Згідно з ним, кожного незнаного й обійденого великого маляра мають визнати і таки конче визнають, а за його картини даватимуть добрі гроші тільки по його смерті. Тож мій план такий: ми кинемо жереб – один із нас муситиме померти.
Останні слова прозвучали так спокійно й так несподівано, що ми не встигли й ворухнутися. А тоді знявся дикий гармидер: усяк уділяв ради – лікарської ради, як оздоровити Карлову хвору голову. Терпляче виждавши, поки веселий гамір ущух, Карл розгорнув свій план далі.
– Атож, один з нас муситиме вмерти, вмерти, щоб урятувати самого себе й інших. Ми кинемо жереб. Кому випаде жереб – той стане знаменитим, і всі ми забагатіємо. Цитьте, цитьте, не заважайте, я знаю, що кажу. Ідея полягає ось у чому: той, кому судилося померти, протягом трьох місяців повинен малювати вдень і вночі, якомога примножуючи запас своїх творів,– але не картин, ні. Це мають бути дрібні начерки, шкіци, етюди, фрагменти етюдів, не більше десятка мазків на кожному – видима річ, зовсім безглузді, але неодмінно його руки й за його підписом. Він повинен виробляти не менше п’ятдесяти штук щодня, і кожен малюнок повинен відзначатися чимось прикметним, тільки йому притаманним, щоб воно легко впадало в око, бо, як ви знаєте, саме такі речі цінуються, і їх – по смерті великої людини – за неймовірні гроші скуповують усі музеї світу. Ми наскладаємо їх цілу гору – не менше! Весь цей час решта троє годуватимуть вмирущого й, очікуючи прийдешню подію, укоськуватимуть Париж та скупників, а як діло налагодиться, ми ошелешимо всіх наглим сконом і влаштуємо пишний похорон. Тепер ви збагнули, що до чого?
– Н-н-і, тобто не зов...
– Не зовсім? Невже вам ще не ясно? Направду він не помре. Він просто змінить ім’я і щезне; ми поховаємо опудало й разом з усім світом оплакуватимемо його. А я...
Але йому не дали скінчити. Всі вибухнули захопленими вигуками й оплесками, всі посхоплювалися з місць і ну гопцювати по кімнаті; пойняті радощами та вдячністю, кидалися в обійми одне одному. Ми забули про голод і годинами обговорювали чудовий Карлів план. Нарешті, щонайпильніше обміркувавши всі деталі, ми кинули жереб. Він випав Мілле, і Мілле мусив "померти". Далі ми зібрали всі речі, з якими чоловік може розлучитися тільки на порозі майбутнього багатства – сувеніри та різний дріб’язок,– і віднесли їх у заставу, одержавши за них якраз стільки, скільки потрібно, щоб справити скромну прощальну вечерю, сніданок та ще залишити кілька франків нам на дорогу й на купівлю невеликого запасу ріпи та іншого харчу, щоб прогодуватися Мілле.
Наступного ранку, поснідавши, ми втрьох вирядилися в дорогу, пішки, звичайно. Кожен прихопив із собою десяток дрібних малюнків Мілле на продаж. Карл подався до Парижа, де мав до призначеного терміну створити Мілле славу. Ми з Клодом рушили врізнобіч – блукати провінцією.
Ви не повірите, як легко й вдало пішло в нас діло. Повештавшись днів зо два, я заходився малювати віллу на околиці одного великого міста,– на веранді горішнього поверху я помітив її власника. Як я і сподівався, він спустився вниз подивитися. Я працював швидко, щоб не встиг він знудьгуватися. Час від часу він схвально вигукував, а тоді почав захоплюватися моїм малюнком і заявив, що я справжній майстер.
Я відклав пензель убік, видобув із торби один етюд Мілле, показав йому підпис на ріжкові й гордо сказав:
– Сподіваюся, ви це впізнаєте? Він – мій вчитель. Не дивно, що я знаю своє діло!
Власник вілли зніяковіло мовчав. Я сумовито зауважив:
– Чи не хочете ви часом сказати, що не знаєте підпису Франсуа Мілле?
Певна річ, він не знав такого підпису, але все одно він сповнився щонайглибшої вдячності – за те, що я так легко вивів його зі скрути, й промовив:
– Та що ви! Певна річ, це Мілле! Не збагну, як я відразу не завважив. Звісно, я впізнаю його руку!
Потім він захотів купити етюд, та я заявив, що я, правда, не багатий, але не такий уже й злидень. Врешті-решт я все ж таки збув йому той малюнок за вісімсот франків.
– За вісімсот франків!
– Так. Мілле виміняв би його на свинячого битеника. Так, я одержав вісімсот франків за цю марничку. Тепер я з задоволенням відкупив би її за вісімдесят тисяч. Але ті часи вже давно минули... Я дуже мило зобразив дім того чоловіка і хотів був попросити за свій малюнок десять франків. Та за роботу учня великого майстра незручно було правити так мало, тому я продав її за сто. Вісімсот франків я відразу ж, із цього ж самого міста, відіслав Мілле і другого дня пустився далі.
Тепер я вже не ходив пішки. Я їздив. Відтоді я повсякчас їздив. І щодня продавав по картині. Я жодного разу не намагався продати дві картини в день. Я завжди казав своєму покупцеві:
– Я роблю велике глупство, що взагалі продаю твір Франсуа Мілле. Він не протягне й трьох місяців, а по смерті Мілле його картин ні за які гроші не купиш.
Я всіляко намагався ширити цю чутку, щоб підготувати публіку до майбутньої події.
Наш план продажу картин належить мені, і я беззастережно вважаю його своєю заслугою. Я запропонував його того останнього вечора, коли ми обмізковували майбутню кампанію, і всі троє вирішили до пуття випробувати його, перш ніж заміняти іншим. Всім нам сприяв успіх. Я ходив пішки тільки два дні. Клод теж ходив два дні – ми обидва боялися прославляти Мілле заблизько від дому. А хитрун та пройда Карл – той ходив пішки тільки півдня, а потім мандрував, як герцог.
Час від часу ми домовлялися з редактором якоїсь провінційної газети й компонували дописа. В цих дописах ніколи не говорилося, що ми відкрили нового маляра,– навпаки, ми вдавали, ніби Франсуа Мілле давно всім знаний. У них не було ніяких похвал, а лиш кілька слів про стан здоров’я "великого майстра",– часом у них переважала надія, часом скорбота, та завжди поза рядками відчувалося, що ми готуємося до найгіршого. Всі ці дописи, коли вони були надруковані, ми обводили олівцем і надсилали газети тим, хто купив у нас картини.