Милосердна вона була людина до вбогих вельми. Жіночки зо всеї округи раз по раз бігали до неї то за медом, то за воском, то за мукою і всяким іншим знадіб'єм. Не пишалась вона проти них ані крихти, простолюдно з ними обходилась, а проте була в їх очу пані. Олександер Ондрієвич був чоловік скуповатий, давав їй гроші тільки на схованку. Сумувала, бувало, вона, що нічим гаразд людей запомагати. У неї були любимі старці, діди і бабусі беззубі, заклика, було, їх до пекарні, годує, розмовляє з ними. Так вона їх витала й проводжала, що синові-дитині здавались вони якимись людьми святими, а не злиденними. Найбільша від неї була шаноба сліпому дякові Якимові, що знав напам'ять усе церковне чйтаннє й співанне; найлюбіще з ним розмовляла. "Господь умудрює сліпці",— було, говорить, дивуючись його розуму; а той їй і з Біблії, і з великої своєї пам'яті, мішаючи звичайну річ з церковною, щонеділі, зайшовши з проскурою, наговорить стільки, що вона увесь тиждень споминає да по-своєму міркує. Попів так шанувала, що не позволяла нікому що-небудь осудливе про них сказати. Як зайде, було, до неї отець Лука, то наче вся світлиця сповниться святощами. І на думку їй не приходило, що вона проти його була велика, свята істота. Смиренна була людина і богов'язна вельми.
Отець Куліша під час косовиці і медового збору забирав до себе всіх домочадців на хутір, у пасіку. То в його була, сказати б, Січ Запорозька. Там він пробував почасту один з дідом-пасічником. Понурого духу був чоловік. їхати в хутір треба було мимо панського селища, хуторського ж таки, та пишнова-того. Жила в тому хуторі Уляна Терентьовна Мужиловська. Про неї і отець, і мати споминали в хатніх розмовах з великою шаною, яко про панію великого коліна, дуже розумну, а до того несказанно добру. Коли Катерина Івановна хотіла до чого на-клонити свого мужа, то прохала сю панію: той-бо її слухав, як мала, дитина. Вищого товариства була ся людина. Якась пригода загнала її в невеличкий хуторець. Деякі мебелі розкішної роботи, срібна і фарфорова утвар і малювання по стінах у світлиці, ні в кого кругом не видані, в очу дрібних панків чинили з її хутора ніби царський дворець. До того цвітники, садовина, прислуга і ввесь побит імпонірував усе сусідство вельми. Ся пані дітей не мала, а були в неї небіж і небога. Образ її життя і душу її поетичну змалював Куліш у своїй повісті "Історія Уляни Терентьовни" 10. Там дещо й видумано, а багацько й дійсної правди. Найбільша ж правда те, що вона йому здавалась якоюсь царицею або богинею. На ввесь вік свій набравсь він від неї ідеального погляду на життє людське, що не в одній речі йому й зашкодило... Кінець сеї справді дивної істоти був не такий, як у повісті. Як витіснив її невдячний небіж із веселого, щасливого гнізда, що вона так гарно оку-кобила, небога й пішла в черниці, а сама вона притулилась у ветхому будиночку в селі Макові, ледве маючи чим пропитуватись. Приятелі, а між ними і отець Куліша, її запомагали.
Бувши університантом, писатель наш завитав до неї і знайшов її вже старенькою. Дуже йому хотілось забезпечити свою богиню певною підмогою, та сам він мусив бідувати або на хвилях моря житейського носитись; аж таки в п'ятидесятих годах спромігсь висилати їй щомісяця пенсію, і вмерла вона, не знавши вже нужди великої, благословляючи благу його РУКУ-
Отже ми далеко зайшли вперед у нашому оповіданні. Мусимо вернутись у Куліпіів хутір під Вороніжем. Там сіножаті з вітлатими березами, осиками, дубами, густі гаї сусідні, пасіка з таємничим дідом і сумна повага на всьому видовищу обіймали душу молодої дитини якимся смутком веселим. Раз чи два зазирнув Куліш у пишні, як йому здавалось, покої сусідньої панії,— і ті малювання, що там загледів, ті меблі й утварі коштовні мріли в його виобразні дивом якимся, мов у того Скита ", що побував у Періклових 12 Атинах; а образ Уляни Терентьовни самої і її небоги, наче яка музика, проймав усю його душу. Почуттє своє високого, ізящного, культурного навпослі висловив Куліш у повісті: там багато його сердечної, його індивідуальної правди. Не скоро вже потім, як було хлопцеві літ із тринадцять, гостював він у неї по тижню й більш і тоді взнав усю велику і благу її душу. Сталась вона йому за другу матір, широко розвила йому серце і — знов скажемо — аж надто надала йому ідеальності. Сама вона через свою ідеальність попсувала собі життє,— наробила ж і йому немало шкоди... її небога, також ідеалістка, вмерла молодою черницею. Обидві сі істоти, не зовсім йому довідомі яко малому ще тоді хлопцеві, на ту пору так осіяли йому очі, що за ясним аж надто світом недобачав він матері своєї і сестри-в-первих Лесі. Цивілізація поборола тут просту натуру; демократична душа отрока зробилась аристократичною,— тільки не в ледачому розумі [нні] сього слова. З того ж бо ще періоду життя свого почав Куліш гордувати малою долею звичайного чоловіка і допевнятись гори над усіма рівесниками. Допомагали сьому і інші впливи.
Ще як він учивсь у дяка Ондрія, при церкві св. Миколая, то, під непогідь, зоставлено його раз днів на п'ять у школі. Дяк Ондрій оповідав його матері таке диво про хлопця: "Прокинувсь я,— каже,— вночі — аж світиться. Дивлюсь у другій хаті дитина за столом пише. "Панюша! *— кликнув я.— Що се ти робиш?" І тієї ж минути світло погасло, а Панюша спить коло мене". Може, дяк се й видумав, аби піддобритись матері; тільки мати любила про се оповідати і пророкувала синові велику будущину. Вкупі з Уляною Терентьовною не допустили вони взяти хлопця з повітового училища, як подумав отець, і змусили його пустити сина у гімназію і3. Великим коштом для отецької кишені були ті гроші, що платились за квартиру у городі Новгороді-Сіверському (ЗО верст від містечка Вороніжа), за одежу і за книжки учевні14. Просте сільське життє Олександра Ондрієвича вимагало не багацько грошей, і здававсь він багатирем між іншими панками; а тут мусив класти останній десяток карбованців і силкуватись аж надто; тільки ж не важивсь не послухати Уляни Терентьовни, і через неї-то писатель наш ухиливсь від повітового суду, бо туди намірявсь отець прилучити його до брата.