— Цей підглядач нам зовсім ні до чого, — сказав Анжольрас.
Жан Вальжан, який знову взяв свою рушницю, мовчки прицілився, і через мить влучена кулею каска покотилася на бруківку. Наляканий пожежник поквапився зникнути.
На його місці з’явився другий спостерігач. Це був офіцер. Жан Вальжан, що встиг перезарядити рушницю, знову прицілився, й офіцерова каска покотилася слідом за каскою солдата. Офіцер не став опинатись і миттю сховався. Цього разу застереження взяли до уваги. Більш ніхто не пробував шпигувати за барикадою.
— Чому ви його не вбили? — запитав Боссюе Жана Вальжана.
Жан Вальжан промовчав.
Боссюе прошепотів на вухо Комбеферові:
— Він не відповів на моє запитання.
— Цей чоловік творить добро рушничними пострілами, — сказав Комбефер.
8. Проблиски надії швидко гаснуть
Той, хто пам’ятає про ті вже давні події, знає, що Національна гвардія хоробро воювала з повстанцями. Який-небудь шинкар, змушений через заколот зачинити свій "заклад", бився, наче лев, і йшов на смерть за порядок, уособленням якого вважав свій шинок.
Але відстоюючи "порядок", такий буржуа часто не хотів визнавати ніякої дисципліни, і його запопадливість іноді призводила до згубних наслідків. 6 червня 1832 року рота національних гвардійців під командою капітана Фанніко з власної примхи і доброї волі прирекла себе на знищення на вулиці Шанврері. Капітан Фанніко, нетерплячий і зухвалий буржуа, норовливий і відданий захисник "порядку", з тих, про кого ми щойно згадали, не міг опертися спокусі спробувати захопити барикаду силами тільки своєї роти, що була в перших рядах батальйону, вишикуваного на розі вулиці. У ту мить, коли цього найменш сподівалися, капітан повів своїх солдатів в атаку на барикаду. Цей маневр, у якому було більше завзяття, ніж тверезого розрахунку, дорого коштував загонові Фанніко. Не встигли вони пробігти й двох третин відстані до барикади, як їх зустріли дружним залпом. Четверо найсміливіших, що бігли попереду, були вбиті під самою барикадою, і купка національних гвардійців, людей хоробрих, але позбавлених військової витримки, після деякого вагання змушена була відступити, залишивши на бруківці п’ятнадцять трупів. Хвилина розгубленості дала повстанцям час перезарядити рушниці, й перш ніж рота встигла завернути за ріг вулиці, її наздогнав другий, ще нищівніший залп. На мить загін опинився між двох вогнів і потрапив під картеч своєї ж таки гармати, яка, не діставши відповідного наказу, стріляла далі. Безстрашний і необачливий капітан Фанніко був одним із тих, хто поліг від картечі.
Ця відчайдушна й нерозважлива атака розсердила Анжольраса.
— Йолопи! — сказав він. — Гублять своїх людей, а ми марнуємо набої.
Анжольрас говорив, як справжній полководець повстання. Адже загони повстанців і сили придушення воюють неоднаковою зброєю. Швидко вичерпуючи свої запаси, повстанці не можуть розкидатись набоями і марно жертвувати людьми, їм немає чим замінити ні порожній патронташ, ні вбитого бійця. У розпорядженні карателів — ціла армія, і вони можуть дозволити собі не дорожити людьми й не шкодувати набоїв. Отож ця нерівна боротьба одного проти сотні неминуче закінчується розгромом барикади, якщо тільки не спалахне революція й не кине на чашу терезів свій вогненний меч. А таке буває. Тоді все приходить у рух, вулиці вирують людом, барикади ростуть, мов гриби, Париж тремтить і здригається, груба сила відступає, наче звір із роззявленою пащею, і перед військом — цим розлюченим левом — зі спокійною величчю пророка постає Франція.
Тож не дивно, що в якусь мить барикаду на вулиці Шанврері осяяв проблиск надії.
— Послухайте! — вигукнув Анжольрас, який не покидав свого спостережного пункту. — Здається, Париж прокидається.
І справді, вранці 6 червня десь протягом години-двох могло здатися, ніби повстання розгорається. Упертий подзвін Сен-Меррі подекуди роздмухав тліюче полум’я. На вулицях Пуар’є і Гравільє виросли барикади. Біля Сен-Мартенської застави якийсь юнак, озброєний карабіном, сам-один атакував цілий ескадрон кавалерії. Відкрито, посеред бульвару, він опустився на коліно, прицілився, вбив командира ескадрону й, обернувшись до натовпу, мовив:
— Одним негідником стало менше!
Його зарубали шаблями. На вулиці Сен-Дені якась жінка стріляла в національних гвардійців із-за опущених жалюзі. Видно було, як при кожному пострілі тремтять планочки. На вулиці Кассонері затримали чотирнадцятирічного хлопця з повними кишенями патронів. Кілька постів були атаковані. На розі вулиці Бертен-Пуаре полк кірасирів несподівано наразився на досить жвавий рушничний вогонь. На вулиці Планш-Мільбре з дахів жбурляли на солдатів битий череп’яний посуд та всяке кухонне начиння.
Ці окремі іскри, які спалахували над величезними запасами пального, що їх називають паризькими передмістями, вельми стривожили воєначальників. Вони поквапилися погасити пожежу в самому зародку. Бажаючи спершу придушити всі окремі спалахи бунту, атаку на барикади Мобюе, Сен-Меррі та Шанврері відклали, щоб потім зосередити проти них усі сили й покінчити з ними одним ударом. В охоплені заворушеннями квартали посунули війська: вони розганяли натовп на великих вулицях, обшукували провулки — то обережно й повільно, то навальним маршем. Солдати висаджували двері будинків, із яких стріляли. Водночас кавалерійські загони розганяли натовп на бульварах. Всі ці заходи викликали глухий гомін, як то завжди буває при зіткненні війська з народом. Саме цей гомін і почув Анжольрас у проміжках між гуркотом гарматних залпів та тріскотінням рушничних пострілів. Крім того, він помітив, як у кінці вулиці проносили на ношах поранених, і сказав Курфейракові:
— Ці поранені не з нашого боку.
Проте надія тривала недовго, її проблиски швидко згасли. Через півгодини усе, що витало в повітрі, розвіялось. Спалахнула блискавка, але грім не вдарив, і повстанці відчули, як знову опускається над ними свинцеве віко байдужості народу, що покинув цих відчайдушних сміливців напризволяще.
Загальне повстання заглухло, так і не вибухнувши, й тепер військовий міністр та генерали могли зосередити всю увагу на трьох-чотирьох барикадах, які досі трималися.