І, поклавши на стіл пістолет, додав:
— Останній, хто звідси вийде, пристрелить шпига.
— Тут? — запитав чийсь голос.
— Ні, його труп не гідний лежати поруч із нашими. Можна перелізти через малу барикаду у вуличці Мондетур — вона тільки чотири фути заввишки. Шпигун добре зв’язаний. Там його й стратите.
Спокійнішим від Анжольраса в цю хвилину був тільки Жавер.
Тут Жан Вальжан, який стояв у гурті повстанців, вийшов наперед.
— Ви командир?
— Так.
— Недавно ви мені висловили подяку.
— Від імені Республіки. Барикаду врятували двоє: спершу Маріус, потім ви.
— Чи вважаєте ви, що я заслуговую винагороди?
— Безперечно.
— У такому разі я прошу винагородити мене.
— Як саме?
— Дозвольте мені пустити кулю в лоб цьому чоловікові.
Жавер підвів голову, побачив Жана Вальжана і сказав, ледь помітно стенувши плечима:
— Це справедливо.
Анжольрас обвів усіх поглядом і запитав:
— Нема заперечень? — Потім обернувся до Жана Вальжана й сказав: — Забирайте шпига.
Жан Вальжан сів на краєчок столу, взяв пістолет, і тихе клацання засвідчило, що він його зарядив.
Майже в ту саму мить почувся звук сурми.
— До зброї! — гукнув Маріус із вершини барикади. Жавер засміявся майже нечутним сміхом і сказав, пильно дивлячись на повстанців:
— А вам не краще, ніж мені.
— Всі на барикаду! — крикнув Анжольрас.
Повстанці кинулись до виходу. Жавер провів їх побажанням:
— До скорого побачення!
Залишившись наодинці з Жавером, Жан Вальжан розв’язав мотузку, що перехоплювала бранця поперек тулуба, і знаком звелів йому підвестися.
Жавер підкорився зі зневажливою посмішкою, яка підкреслює всю вищість влади, навіть коли вона закута в кайдани.
Жан Вальжан узяв Жавера за мартингал, наче вола за налигач, і вивів його з шинку.
Вони перетнули внутрішній майданчик барикади. Повстанці, чекаючи неминучої атаки, стояли до них спиною.
Один Маріус помітив, як вони проходили. Ті дві постаті — ката та його жертву — він побачив, наче крізь могильну імлу, яка затоплювала його душу.
Не відпускаючи зв’язаного Жавера й на мить, Жан Вальжан змусив його перелізти через малу барикаду на вуличці Мондетур. Перебравшись через цю перешкоду, обидва опинилися у вузькому провулку. Тепер від повстанців їх затуляв наріжний будинок. За кілька кроків здіймалася страхітлива купа мерців.
Жан Вальжан засунув пістолет під пахву й подивився на Жавера поглядом, який без слів говорив: "Це я, Жавер".
— Твоя взяла, — сказав Жавер.
Жан Вальжан дістав з кишені ножа й розкрив лезо.
— Ага, перо! — вигукнув Жавер. — Справді, тобі це пасує більше.
Жан Вальжан розрізав мартингал на шиї в Жавера, розрізав мотузку на зап’ястках, потім нахилився й перерізав пута на ногах.
— Ви вільні, — сказав він випростуючись.
Здивувати Жавера було нелегко. Та, незважаючи на все своє самовладання, цього разу він остовпів від подиву.
— Я не думаю, що виберуся звідси живий, — провадив Жан Вальжан. — Але якщо випадково врятуюся, то знайте: я живу під прізвищем Фошлевана на вулиці Озброєної людини, в будинку номер сім.
Жавер ощирився, наче тигр, і процідив крізь зуби:
— Стережися!
– Ідіть! — сказав Жан Вальжан.
Жавер перепитав:
— Ти сказав: Фошлеван, вулиця Озброєної людини?
— Будинок номер сім.
— Номер сім, — упівголоса повторив Жавер.
Він застебнувся на всі ґудзики, по-військовому випнув груди, схрестив руки, підперши однією з них підборіддя, й рушив у напрямі Центрального ринку. Жан Вальжан проводжав його поглядом. Ступивши кілька кроків, Жавер обернувся й крикнув:
— Ви обридли мені! Стріляйте!
Жавер сам не помітив, що звернувся до Жана Вальжана на "ви".
– Ідіть, — відповів Жан Вальжан.
Жавер віддалявся повільною ходою. Через хвилину він завернув за ріг вулиці Проповідників.
Коли Жавер зник із очей, Жан Вальжан розрядив пістолет у повітря. Потім вернувся на барикаду й сказав:
— Діло зроблено.
А там тим часом відбулося ось що.
Досі Маріус не звертав ніякої уваги на шпига, що лежав зв’язаний у темному закутні нижньої зали. Та побачивши, як той перелазить через барикаду, йдучи на смерть, він раптом згадав поліційного наглядача з вулиці Понтуаз, що дав йому два пістолети, якими Маріус скористався уже тут. Причому йому пригадалося не тільки обличчя, а й прізвище.
Цей спогад, одначе, був невиразний і туманний, як і всі Маріусові думки. То була не впевненість, а радше запитання, яке він поставив самому собі: "Чи це, бува, не той самий поліційний наглядач, що назвався мені Жавером?"
Може, він іще встигне втрутитись і врятувати цього чоловіка? Але спершу треба довідатися, чи то справді Жавер.
Маріус гукнув Анжольраса, що стояв на протилежному кінці барикади:
— Анжольрасе!
— Що таке?
— Як звати того чоловіка?
— Якого?
— Агента поліції. Ти знаєш його прізвище?
— Звичайно. Він нам сказав.
— То як його звуть?
— Жавер.
Маріус здригнувся.
У цю мить пролунав пістолетний постріл.
Потім повернувся Жан Вальжан і крикнув:
— Діло зроблено.
Серце в Маріуса пройняло холодом.
12. Герої
Починалась агонія барикади.
Усе об’єдналося, щоб відтінити трагічну велич цих останніх хвилин: тисячі таємних звуків, що долинали невідь-звідки, дихання озброєних і невидимих людських мас, час від часу — цокіт кінських копит або важкий гуркіт артилерії, рушнична та гарматна стрілянина в лабіринті паризьких вулиць, золотаві клуби порохового диму над дахами будинків, моторошні крики десь удалині, загрозливі спалахи навкруги, сполоховий дзвін Сен-Меррі — тужливий, наче ридання, — тепла літня пора, розкішна голубінь неба, пронизаного сонячним сяйвом і змережаного білими хмарками, чудова погода і страшна німота будинків.
Бо з учорашнього дня ряди будинків по вулиці Шанврері перетворилися на неприступні мури з наглухо зачиненими дверима й віконницями.
У ті часи, такі відмінні від нинішніх, коли народ вирішував покінчити з остогидлим йому старим ладом, коли повітря було насичене гнівом, коли місто само руйнувало свою бруківку, коли повстанню співчувала буржуазія, — тоді заражений бунтівним духом городянин ставав помічником повстанців, і будинок братався з фортецею, що наче з-під землі виростала під його боком. Та коли повстання вибухало невчасно й не діставало підтримки народу, коли він зрікався його, — тоді заколотники були приречені на загибель. Місто навколо них перетворювалося на пустелю, будинки наглухо замикались, і вузькі тіснини вулиць відкривали військам шлях до барикад…