— Я неодмінно попробую, — пообіцяв він.
Крім цієї доброї жінки, Жан Вальжан не бачив жодної живої душі. Є в Парижі вулиці, де ніхто не проходить, і будинки, в яких ніхто не буває. Жан Вальжан якраз і жив на такій вулиці й у такому домі.
Минув тиждень, а Жан Вальжан усе не підводився з ліжка.
Якось воротарка побачила в кінці вулиці лікаря, що обслуговував мешканців кварталу, й попросила його піднятись до хворого.
Лікар навідав Жана Вальжана й поговорив із ним.
— Ну що, докторе? — спитала воротарка, коли він спустився.
— Вашому хворому дуже погано.
— А що з ним таке?
— Усе й нічого. Він, здається, втратив дорогу істоту. Від цього помирають.
— Ви ще прийдете, докторе?
— Прийду. Але треба, щоб до нього прийшов хтось
інший.
Якось увечері Жан Вальжан відчув, що йому важко підвестись на лікті; він помацав собі зап’ясток і не знайшов пульсу; дихання було нерівне, уривчасте; він почував себе зовсім кволим. Чимось дуже стривожений, він через силу спустив ноги з ліжка й натягнув на себе свою стару одежу робітника. Не виходячи більше з дому, він віддавав перевагу їй. Одягаючись, він мусив кілька разів перепочивати; тільки просунути руки в рукави куртки коштувало йому таких зусиль, що на чолі виступив піт.
Відколи Жан Вальжан залишився сам, він поставив своє ліжко в передпокої, щоб якомога менше бувати у спорожнілих кімнатах.
Він відкрив валізку й дістав дитяче вбрання Козетти.
Він розклав його на ліжку.
Єпископові свічники досі стояли на каміні. Жан Вальжан узяв у шухляді дві воскові свічки, поставив їх у свічники й запалив, хоч було ще видно. Запалені серед білого дня свічки горять звичайно в домах, де є покійник.
Кожен крок, яким Жан Вальжан ступав по кімнаті, виснажував його, і він змушений був сідати й перепочивати. То була не просто втома від затрати сил, які потім поновлюються; то були останні можливі для нього рухи; то згасало його життя, вичерпуючись у тяжких передсмертних зусиллях.
Він важко опустився на стілець перед дзеркалом, таким фатальним для нього і таким рятівним для Маріуса дзеркалом, у якому він прочитав перекинутий відбиток листа на Козеттиному бюварі. Жан Вальжан побачив себе в дзеркалі й не впізнав. Він виглядав на вісімдесят років; перед одруженням Козетти йому давали п’ятдесят; за один рік він постарів на тридцять. Зморшки на його чолі вже не були ознакою старості, а здавалися таємничою печаттю смерті. Щоки запали, обличчя прибрало землистого кольору; кутики рота опустилися, очі дивилися в порожнечу з німим докором.
Він був у тому стані, коли скорбота вже не шукає виходу, а застигає в душі твердим згустком розпачу.
Настала ніч. Через силу він пересунув до каміна стіл і старе крісло. Поставив на стіл чорнильницю, поклав перо й папір.
І тут він зомлів. Коли опритомнів, йому захотілося пити. Не маючи сили підняти глечик, він нахилив його до рота й відпив ковток.
Потім обернувся до ліжка і втупив погляд у чорне платтячко, у всі свої неоціненні скарби. Час наче зупинився для нього.
Аж раптом він здригнувся, відчувши холод; тоді сперся ліктями на стіл і взявся за перо.
Тремтячою рукою Жан Вальжан вивів кілька рядків. Ось вони:
"Козетто! Благословляю тебе. Я все тобі поясню. Твій чоловік учинив слушно, коли дав мені зрозуміти, що я повинен піти з вашого життя; правда, він трохи помилився у своїх припущеннях, та однаково він мав рацію. Він чудова людина. Люби його міцно й після моєї смерті. Пане Понмерсі! Любіть завжди моє кохане дитя! Козетто! Тут знайдуть цього листа, й ось що я хочу тобі сказати: якщо в мене стане сили пригадати всі розрахунки, ти зрозумієш, що ті гроші справді твої. Ось у чім справа: білий гагат привозять із Норвегії, чорний — з Англії, чорний стеклярус — із Німеччини. Гагат цінніший і дорожчий. Але у Франції можна успішно виготовляти штучний гагат, як і в Німеччині. Для цього потрібне невелике ковадло, у два квадратні дюйми, і спиртівка, щоб плавити віск. Колись віск виготовляли зі смоли та сажі, й він коштував чотири франки за фунт. Я став виготовляти його з камеді й скипидару. Так він виходить багато кращий і обходиться лише в тридцять су…"
Тут перо випало у нього з рук, і розпачливе ридання вихопилося з самої глибини душі. Бідолаха обхопив голову руками й замислився.
"О, горе мені! — вигукнув він подумки (то був жалібний зойк, почутий лише Богом). — Усьому кінець. Я не побачу її більше. Це була усмішка, яка на мить осяяла моє життя. Я провалюсь у вічну ніч, навіть не глянувши востаннє на Козетту. О, якби хоч на мить почути її голос, торкнутись її вбрання, подивитися на неї, на мого янгола, а тоді можна й умерти! Смерті я не боюсь, але як страшно піти в небуття, так і не побачивши Козетти! Вона усміхнулася б мені, сказала ласкаве слово. Невже це кому-небудь зашкодило б? Але ні, всьому кінець, навіки. Я сам-один. О Господи! Я вже не побачу її ніколи!"
У цю мить у двері постукали.
3. Цебро багна, що тільки обілило
Того самого дня, — а точніше, вечора, — коли Маріус, підвівшись із-за столу, рушив до свого кабінету, збираючись зайнятися вивченням якоїсь судової справи, Баск подав йому листа і сказав:
— Добродій, що приніс цього листа, чекає в передпокої.
Козетта прогулювалася з дідом у саду.
Лист, як і людина, може мати непривабливий вигляд. Один погляд на грубий папір, на неакуратно складені сторінки — і ти вже відчуваєш неприязнь. Саме такого листа приніс Баск.
Маріус узяв його в руки. Лист пахнув тютюном. Ніщо так не пробуджує спогадів, як запах. Маріус подивився на адресу: "Ласкавому панові, барону Понмерсі. У власний дім". Знайомий запах тютюну допоміг йому згадати й почерк. Наче в осяянні перед ним постало лігво Жондрета.
Яка дивна примха долі — один із двох людей, що їх він так уперто й довго розшукував, прийшов до нього власною охотою.
Маріус нетерпляче розпечатав листа й прочитав:
"Пане барон!
Якби Всивишній Володар обдарував мене талантами, я міг би стати бароном Тентом, членом Академії наук, але я не барон. Я тільки ношу таке саме прізвище і буду щасливий, коли цей збіг допоможе мені здабути вашу прихильність. Ваше добродіяння буде винагороджино позаяк я володію таємницею щодо аднієї особи, яка обманом утерлась у вашу довіру, тому що пані баронеса шляхетного паходження. Святилище чеснот не повинне асквернятися злочином.