"Ми є мертві," – сказав він.
"Поки що ми не є мертві," – сказала Джулія прозаїчно.
"Не фізично. Шість місяців, рік – п'ять років можливо. Я боюся смерті. Ти молода, отож вочевидь ти більше боїшся цього ніж я. Безсумнівно ми повинні відтягнути це на якомога пізніше, наскільки нам настане снаги для цього. Але різниця невелика. Допоки людська істота залишається людиною, смерть та життя це одне й те саме."
"Ох,нісенітниця! З ким би ти краще спав зі мною чи зі скелетом? Хіба ти не насолоджуєшся тим що живий? Чи подобається тобі відчувати : це в мені, це у моїй долоні, це у моїх ногах, що я реальна, що я цілісна, що я жива! Тобі подобається ЦЕ?"
Вона обернулася і щільно притислася усім своїм їством до нього. Він міг відчути її груди, їх дозрілу пружність, крізь її спецодяг. Її тіло здавалося наповнює його чимось молодим, вируючим та потужним.
"Так, мені подобається це," – відповів він.
"Тоді припини патякати про помирання. А зараз слухай, любий, нам потрібно з'ясувати час нашої наступної зустрічі. Ми вже можемо як і раніше повернутися до того місця у лісі. Ми вже зробили для цього добрячу довгу перерву. Але ти мусиш дістатися туди цього разу вже іншим шляхом. Я все вже спланувала. Ти сядеш у потяг – дивись-но, я намалюю це для тебе."
І у свій звичайний практичний триб вона нашкребла докупи невеличкий квадратик пилу і гілочкою з голубиного гнізда почала малювати мапу на підлозі.
Глава 4
Вінстон оглянув ту стару й пошарпану кімнатку,що була розташована над крамничкою Містера Чаррингтона. Біля вікна стояло те саме величезне ліжко із беззастережно розкуйовдженими вовняними ковдрами та непокритим валиком для подушки. Старомодний годинник з дванадцятигодинним циферблатом мірно цокотів на камінній поличці. У кутку, на розкладному столику, скляне прес-пап'є, яке він придбав під час свого попереднього візиту, м'яко мерехтіло у напівтемряві.
Біля камінної решітки стояли покоцаний масляний пальник, каструлька та дві чашки, що їх завбачливо надав Містер Чаррингтон. Вінстон запалив пальничка та поставив на нього каструльку з водою,щоб скип'ятити. Він приніс цілий пакет кави "Перемога" і трохи таблеток сахарину. Стрілки годинника показували сімнадцяту двадцять: насправді ж була дев'ятнадцята двадцять. Вона прийде о дев'ятнадцятій тридцять.
Дурничка, дурничка, лунало у його серці : свідома, добровільна, самовбивча дурничка. З усіх злочинів які член Партії міг вчинити – цей було найменш можливо приховати. Насправді ж ця ідея вперше з'явилася у його голові у формі видіння скляного прес-пап'є,що віддзеркалювалося від поверхні розкладного столика. Як він і передбачав, Містер Чаррингтон без ускладнень погодився здавати в оренду цю кімнату. Він вочевидь був радий тим кільком доларам, які це йому приносило. Він навіть не здавався шокованим або ображеним коли дізнався, що Вінстон влаштував усе це лише для того щоб мати кімнату для своїх любовних утіх. Замість цього він подивився кудись вдалечінь та розмовляв загальними твердженнями з таким м'яким та делікатним тоном,складаючи враження,що він стає частково невидимим. Приватність, казав він, це дуже коштовна річ. Усі бажають мати місце де б вони могли усамітнитися за відповідної нагоди. І коли вони знаходять таке місце, це буде лише звичайною ввічливістю тримати це знання при собі для будь-кого хто знає про це. Він навіть, при цьому здавалося що він майже розчинився у повітрі, додав що тут є два входи до цього будинку, один з них через задній двір, який виходить у провулок.
Під вікном хтось співав. Вінстон тишком визирнув, безпечно заховавшись під захистом муслінових штор. Червневе сонце все ще було високо у небі, і унизу у сповненому сонцем подвір'ї кремезна жіночка, велична немов Нормандська колона, з мускулястими червоними передпліччями та з мішкоподібним фартухом пов'язаним навколо її попереку, шкутильгаючи уперед та назад між балією та мотузкою для сушіння білизни, защіплювала комплект квадратних білих штучок які Вінстон розпізнав як дитячі підгузки. Коли її рот не був закоркований защіпками для білизни вона співала у потужному контральто :
Це було лише безнадьожной примхой,
Це промайнуло наче Апрільський день,
Але лише погляд, лише слово і мєчти повстали!
Вони вкрали моє серце навсєгда!
Ця мелодія полонила Лондон вже декілька тижнів поспіль. Це була одна з тих незліченних одноманітних пісень опублікованих на благо пролів підвідділом Музичного Відділу. Слова цих пісень створювалися без будь-якого людського втручання на будь-якому з тих інструментів,який знаний більше як віршомаз. Але ця жіночка співала це так мелодійно,так з душею, що перетворювало це жахливе сміття у майже приємний звук. Він міг чути ці жіночі співи та шаркання її черевиків по плитняку, і плач її дітей на вулиці, і десь вдалечині тьмяний гуркіт дорожнього руху, та проте ця кімната здавалася навдивовижу тихою та затишною, дякуючи відсутності телезахисту.
Дурничка, дурничка, дурничка! подумав він знову. Було немислимо,щоб вони могли відвідувати це місце частіше ніж раз на декілька тижнів без того,щоби бути упійманими. Але спокуса мати власну схованку цілком оволоділа ними, бути у приміщення на відстані простягнутої руки, було аж занадто жаданим для них обох. Якийсь час опісля їх візиту до церковної дзвінички було неможливо призначити нову зустріч. Робочі години було рішуче та радикально збільшено в очікуванні Тижня Ненависті. До нього лишалося ще більше місяця, але велетенські та складні приготування спричинили навалу додаткової роботи для всіх. Нарешті вони обоє безпечно викроїли собі вільний час одного й того самого дня. Вони погодилися повернутися назад до тієї галявини у лісі. Одного вечора,напередодні цього, вони мали коротеньку зустріч на вулиці. Як і зазвичай, Вінстон заледве дивився на Джулію доки вони дрейфували разом у натовпі, але під час коротенького погляду на неї йому здалося,що вона була більш зблідлою ніж зазвичай.
"Усе відміняється," – пробубоніла вона як тільки вирішила,що розмовляти вже безпечно – "Я маю на увазі завтра."
"Що?"
"Завтра удень. Я не зможу прийти."
"Чому не зможеш?"