Я припускаю, — може, і помилково, — що відважний біг "Наути-луса" тривав п'ятнадцять або двадцять днів, і невідомо, скільки б він продовжувався, якби не катастрофа, що увірвала цю подорож.
Про капітана Немо не було ні слуху ні духу. Про помічника капітана — не більше. Жодна людина з екіпажу не з'являлася хоча б на мить. Майже увесь час "Наутилус" тримався під водою. Коли він піднімався на поверхню, щоб поповнити запас повітря, створки відкривалися і закривалися автоматично. Жодної позначки на карті. Я не мав уявлення, де ми знаходимося.
Додам, що канадець, утративши сили і терпіння, не з'являвся теж. Конселю не вдавалося вичавити з нього жодного слова, і він боявся, щоб канадець у нападі божевілля або під впливом нестерпної туги за батьківщиною не покінчив самогубством. Він стежив за ним, не залишаючи його на жодну хвилину.
Кожному зрозуміло, що в таких умовах наше становище стало нестерпним.
Якогось дня вранці, але якого числа, сказати важко, о першій годині дня я заснув, але сном хворобливим, важким. Коли я прокинувся, я побачив Неда, що нагнувся наді мною і пошепки сказав:
— Тікаймо!
Я підхопився.
— Коли? — запитав я.
— Цієї ж ночі. Схоже на те, що "Наутилус" залишився без нагляду. Можна сказати, що на судні усі заціпеніли. Ви будете готові?
— Так. А де ми?
— Десь поблизу землі; сьогодні я її помітив крізь туман, на відстані двадцяти миль на схід.
— Що це за земля?
— Не знаю, але яка б не була, ми там знайдемо пристанок.
— Так, Неде! Так, у цю ніч ми тікаємо, хоча б нам судилося потонути в морі. [375]
— Море бурхливе, вітер міцний; але зробити двадцять миль на легкій посудині з "Наутилуса" мене анітрохи не лякає. Я зумію непомітно перенести в шлюпку небагато їжі і кілька пляшок з водою.
— Я буду з вами, Неде.
— А якщо мене застануть, — додав Нед, — я буду захищатися, поки мене не уб'ють.
— Ми вмремо разом, Неде.
Я зважився на все. Канадець пішов. Я вийшов на палубу, де насилу міг утриматися па ногах, — так сильно били хвилі. Небо не віщувало нічого доброго, але оскільки у цьому густому тумані була" видна земля, треба бігти. Ми не могли гаяти ні дня, ні години.
Я повернувся в салон, побоюючись і разом з тим прагнучи зустріти капітана Немо, бажаючи і не бажаючи його бачити. Що я йому скажу? Чи зможу приховати мимовільний жах, який уселяв він мені? Ні! Краще не зустрічатися віч-на-віч! Краще забути його! А все-таки!..
Як довго тягся цей день, останній день, що я мав провести на "Наутилусі"! Я залишався сам. Нед Ленд і Коисель уникали говорити зі мною, щоб не видавати себе.
О шостій годині я сів обідати, хоча мені не хотілося їсти. Але, незважаючи на відразу, я примушував себе, щоб не ослабнути. О пів на сьому Нед увійшов до мене в каюту. Він сказав:
— До нашого відплиття ми не побачимося. О десятій годині місяця ще не буде. Ми скористаємося темрявою. Приходьте в човен. Копсель і я будемо вас чекати.
Канадець тут же вийшов, не давши мені часу відповісти.
Я захотів перевірити курс "Наутилуса" і зійшов у салон. Ми йшли па північно-північпо-схід з неймовірною швидкістю па глибині п'ятдесятьох метрів.
Востаннє я подивився па чудеса природи, на чудові твори мистецтва, що тіснилися в цьому музеї, на ці незрівнянні колекції, приречені коли-небудь загинути на дні моря разом з тим, хто їх зібрав. Мені хотілося зберегти їх назавжди в моїй пам'яті. Так я провів тут цілу годину; залитий струменями світла, що лилося зі стелі, я усе ходив і милувався скарбами, що сяяли у своїх вітринах.
Потім я повернувся до себе в каюту. Там я иадяг непромокальний морський костюм. Зібрав свої записки і сховав їх на собі. Сильно калатало серце. Я не міг стримати його стукоту. Моя зніяковілість, моє хвилювання не вислизнули б, звичайно, від ока капітана Немо.
Що робив він у цю хвилину? Я підійшов до дверей його каюти. Там чулися кроки. Немо був у себе. Вій не лягав спати. При кожному [376] його русі мені усе здавалося, що вігі от-от з'явиться переді мною і запитає: "Чому ви хочете бігти?" Я лякався найменшого звуку. Уява перебільшувала мої страхи. Цей хворобливий стан настільки загострився, що я не раз питав себе: чи не краще ввійти до капітана, стати перед ним і зухвало глянути йому в обличчя?
Божевільна думка! На щастя, я втримався і, повернувшись до себе, ліг па ліжко, щоб послабити фізичне збудження. Нерви заспокоїлися, але мій розгарячілий мозок працював, — у ньому швидко проносилися спогади про життя на борту "Наутилуса"; перед моїм внутрішнім зором промайнуло усе, що трапилося після мого зникнення з "Авраама Лінкольна", усі події, погані і гарні; я знову побачив: підводні полювання, протоку Торреса, береги Папуасії, мілину, коралову гробницю, Суецький канал, Саптории-ський острів, — критського ловця, бухту Віго, Атлантиду, крижаний затор, Південний полюс, крижану в'язницю, бій зі спрутами, бурю в Гольфстрімі, "Месника" і жахливе видовище корабля, потопленого разом з екіпажем! Усі ці події розгорталися перед очима, як рухається декорація на театральному заднику. І в цьому своєрідному оточенні постать капітана зростала неймовірно. Його особистість виділялася й набувала надлюдських масштабів. Вій ставав не подобою мене, а володарем вод, генієм морів!
Було пів на десяту. Заплющивши очі, я обхопив голову руками, щоб не дати їй лопнути. Мені не хотілося думати. Ще півгодини чекання! Півгодини цього кошмару, коли можна збожеволіти! І в цей час я почув неясні звуки акордів на органі, сумну гармонію начебто тужливої пісні, щирий плач душі, готової порвати земні зв'язки. Я слухав всією своєю істотою, ледь дихаючи і поринувши цілком у той музичний захват, який, бувало, заманював і капітана Немо в нетутешній світ.
Але раптом я жахнувся однієї думки. Капітан Немо вийшов зі своєї каюти. Вій був у салопі, а мені, щоб втекти, треба пройти через салон. І там я зустрінуся з ним востаннє, він мене побачить, а може, й заговорить! Він може знищити мене одним жестом, прикувати до борту одним словом!
Зараз проб'є десята година. Настав час виходити з каюти і приєднатися до моїх друзів. Не могло бути ніяких вагань, хоча б капітан Немо й стояв переді мною. Я відчинив двері дуже обережно, і все-таки мені здалося, що вони прочинилися з жахливим скрипом. Може, цей скрип був лише грою моєї уяви!