— Тепер ви бачите, що це помилка? — сказав А-Чо, задоволено посміхаючись.
Але Крюшо роздумував. Він уже каявся, що зупинив мулів. Про помилку судді він нічого не знав і не міг своїм розумом розібратися в ній, виправити її, але він знав: йому дали цього китайозу, щоб відвезти в Антімаоне, і його службовий обов’язок доставити туди ув’язненого. Що з того, якщо це не та людина і їй нізащо відрубають голову? Адже це всього-на-всього китайоза, а що таке зрештою китайоза? Крім цього, тут, можливо, й немає ніякої помилки. Звідки йому знати, що думає його начальство? Це справа начальників, їм видніше. І хто він такий, щоб думати за них? Одного разу Крюшо спробував за них подумати, так сержант сказав йому: "Ти дурень, Крюшо! Чим швидше ти зрозумієш це, тим краще для тебе. Не твоє діло думати. Твоє діло слухатись, дай думати тим, хто розумніший за тебе". Під впливом цих спогадів йому стало боляче. Потім, якщо він повернеться до Папіті, екзекуція в Антімаоне затримається, а якщо він виявиться ще й не правим при тому, то може одержати наганяй від сержанта, який чекав на ув’язненого. Та і в Папіті йому не уникнути неприємностей.
Крюшо хльоснув мулів і поїхав далі. Він глянув на годинник. І так уже запізнилися на півгодини, і сержант, звичайно, буде лаятись. Він погнав мулів ще швидше. І чим настійливіше А-Чо доводив, що це помилка, тим упертіше мовчав Крюшо. Впевненість, що він везе не того в’язня, не поліпшила його настрою. Але при чому тут він? Адже, діючи неправильно, він робить так, як вимагають правила. Аби тільки не накликати на себе гнів сержанта, Крюшо охоче спровадив би на той світ з десяток ні в чому не винних китайоз.
Щождо А-Чо, то після того, як жандарм ударив його по голові пужалном і грізно наказав замовчати, йому нічого іншого не залишалося робити. Довгий час вони їхали мовчки. А-Чо все думав про незрозумілі вчинки іноземних дияволів. їх важко розгадати. Те, що вони збиралися зробити з ним, було подібне до всього, що вони робили взагалі. Спочатку вони звинуватили в убивстві п’ятьох невинних людей, а тепер хотять відрубати голову людині, яку навіть вони, жорстокі неуки, вирішили ув’язнити не більше, як на двадцять років. І А-Чо нічого не може вдіяти. Йому тільки залишається сидіти склавши руки й чекати, що вирішать ці вершителі життя й смерті. На мить його охопив жах, і по всьому тілі виступив холодний піт, але потім він оволодів собою. А-Чо намагався скоритись своїй долі, пригадуючи й повторюючи деякі уривки із "Ін-Чі-Вен" ("Трактат про шлях до спокою"); але замість цього йому ввижався садочок роздумів і спокою. Це тривожило А-Чо, поки він остаточно не віддався своїй мрії й опинився у своєму садку. Він сидів там і прислухався до ніжної мелодії дзвіночків. І що ж! Сидячи так, в задумі, А-Чо пригадував і повторював уривки із "Трактату про шлях до спокою".
Нарешті, вони приїхали в Антімаоне. Зупинились біля підніжжя ешафота, в тіні якого з нетерпінням чекав сержант. А-Чо швидко повели по східцях • ешафота, звідки він побачив море голів — то зібралися всі кулі з плантації. Вирішивши, що таке видовище може послужити благотворним уроком, Шеммер наказав кулі залишити роботу і всіх їх пригнати до місця страти. Побачивши А-Чо, кулі зразу ж почали перешіптуватись. Вони знали, що це помилка, але мовчали. Загадкові білі дияволи, очевидно, передумали, і замість того, щоб вбити одного невинного чоловіка, страчують тепер іншого. А-Чоу чи А-Чо — яка в цьому різниця? Ніколи китайцям не зрозуміти цих білих собак, так само як і білим собакам ніколи не зрозуміти китайців. А-Чо відрубають голову, але всі інші кулі, відробивши останні два роки, повернуться знову в Китай.
Шеммер сам спорудив гільйотину. Він ніколи не бачив цієї машини, але, як ділова людина, сміливо взявся за справу, довідавшись перед цим у французьких чиновників про принципи її дії. Це за його порадою французи розпорядились, щоб страта відбулась в Антімаоне, а не в Папіті. Місце злочину, доводив Шеммер, найкраще місце для розправи, до того ж — видовище страти матиме благотворний вплив на п’ятсот кулі, які працювали на плантації. Шеммер також добровільно погодився взяти на себе обов’язки екзекутора , як виконуючий обов’язки ката стояв тепер на ешафоті, випробовуючи механізм, який сам зробив. Під гільйотиною лежало бананове дерево, завтовшки як людська шия. А-Чо, наче зачарований, дивився на нього. Німець повернув маленький валик, підняв ніж до верхньої перекладини, потім сильно смикнув вірьовку, і ніж, блиснувши, впав униз, розрізавши стовбур банана рівно на дві частини.
— Ну, як вона працює? — запитав сержант, піднімаючись на поміст ешафота.
— Прекрасно! — з гордістю відповів Шеммер. — Давайте я вам покажу.
Він знову повернув коловорот, що піднімав ніж, смикнув за вірьовку, і ніж ударив по м’якому дереву. Але на цей раз ніж врізався в дерево лише на дві третини його товщини.
Сержант насупився.
— Це не годиться, — буркнув він.
Шеммер витер на лобі піт.
— Треба зробити важчий, — сказав він і, підійшовши до кінця ешафота, наказав ковалеві, щоб той подав двадцятип’ятифунтовий залізний брус. Коли Шеммер нагнувся, щоб прикріпити брус до верхнього широкого краю ножа, А-Чо глянув на сержанта й вирішив, що це була остання можливість.
— Шановний суддя сказав, що голову відрубають А-Чоу, — почав він.
Сержант нетерпляче кивнув. Він думав про п’ятнадцятимильну поїздку до навітряної сторони острова, про гарненьку мулатку Берту, доньку торговця жемчугом Лаф’єра, яка чекала на нього, їхати він мав сьогодні, після обіду.
— Ну, я ж не А-Чоу. Я — А-Чо. Шановний тюремник помилився. А-Чоу — високий на зріст, а я, як бачите, низький.
Сержант швидко глянув на нього й зрозумів помилку.
— Шеммер! —владно гукнув він. — Ідіть сюди!
Німець щось буркнув, але не рушив з місця, аж поки не прив’язав так, як треба, залізний брус.
— Ваш китайоза готовий?— запитав він.
— Та ви подивіться на нього! — була відповідь. — Хіба це той китайоза?
Шеммер здивувався. Декілька секунд він шалено лаявся, з жалем поглядаючи на машину, яку зробив своїми власними руками й роботу якої так нетерпляче хотів бачити.