— Ні, хлопчики, — зітхнула Милочка. — Не помилилась я. То не страховий агент. І не вмовляйте мене. Як не хочете нічого робити — так і скажіть. Просто я не знаю, до кого звернутися, — підборіддя в неї знову затремтіло.
Коли у першої красуні в класі, в котру ви закохані, тремтить підборіддя і вона звертається до вас по допомогу, хіба можна спокійно дивитися, хіба можна лишатися байдужим?
— Та ти що?! — бухнув себе кулаком у груди Женя Кисіль.
— Ми хочемо! — бухнув себе кулаком у груди Вітасик Дорошенко.
— Ми зробимо!
— Ми усе зробимо!
Та одне діло бухкати себе у груди й казати. Зовсім інше — робити.
Коли Милочка, втерши напахченою парфумами хусточкою сльози, заспокоїлася і почеберяла додому, Женя й Вітасик задумалися.
— А що ж будемо робити? — почухав потилицю Вітасик.
— Не знаю, — розвів руками Женя.
— А чого ж ти обіцяв?
— А ти?
— Вона думає, що ми підемо до капітана Горбатюка. Вона ж не знає, що ми вже були, і він зараз займатися цією справою не хоче.
— Вірніше, не може.
— Не хоче, не може, яка різниця. Ясно сказав — творчої співпраці не вийде. Тож потикатися до нього знову якось…
— Не той… Правильно!.. Але — новий факт, про який ми йому не говорили. Телефонний дзвінок. Агент "СД".
— Ти думаєш, то таки не страховий агент?
— Не знаю. Може, й не страховий. Вона ж запевняє, що точно чула — агент "СД".
— Слухай, а може, це такий просто жартун — страховий агент. Всюди ж написано — держстрах. Він переставив літери, і вийшло СД. І він так себе називає. Жартома. Агент "СД". Тобто "агент страхування державного".
— Хто його зна.
— А що — не може бути дотепних, веселих агентів держстраху? Навпаки, страхові агенти навіть повинні бути метикованими, кмітливими. Бо, думаєш, легко страхувати людей, як вони не хочуть, відмовляються. Я ж пам'ятаю, як мого тата агентша вмовляла.
— То що ж будемо робити все-таки? Раз обіцяли, щось робити треба.
— До капітана з тим "агентом", по-моєму, йти недоцільно, — Вітасик чекав, що Женя буде його переконувати, щось доводити, але Женя сказав:
— Я згоден. Я на місці капітана теж за цю справу не взявся б… Все воно якесь… сумнівне, непереконливе, бездоказове… Все на якихось непевних догадках.
— То що ж ти пропонуєш робити? Сам кажеш, треба робити. А що?
— По-моєму, самим треба спробувати щось довідатися.
— А як?
— Ну… ну от давай хоча б… от давай подзвонимо самому член-кору Стародубу і доктору наук Помазану і скажемо — від агента "СД". Якщо це справді шантаж, рекет, то вони повинні себе якось виказати.
— Ну що ж — давай.
Розділ VII
"Бурлеск нових спудеїв".
Дружина академіка Яворського Маріанна Сергіївна раніше працювала артисткою драматичного театру, але, як це часто буває, акторською своєю долею була незадоволена. Вважала, що головний режисер недооцінює її, дає не ті ролі, яких вона заслуговує, ставиться недоброзичливо й упереджено.
Тому, коли останнім часом почалася мода на театри-студії, її охопило жагуче бажання створити такий театр.
Нарешті вона підбила на це свого колегу і товариша по театральному інституту чергового режисера Костянтина Бородавченка.
— Ти Костянтин, я Сергіївна. Сама тінь великого Костянтина Сергійовича Станіславського благословляє нас очолити новий театр!
Бородавченко не заперечував. Немає в світі чергового режисера, який не хотів би стати головним.
Вони загітували ще десятка півтора молодих акторів і актрис, недавніх випускників, які прагнули творити й працювати по-новому, і організували експериментальний театр-студію "Бурлеск нових спудеїв".
Творці нового бурлеску мали на меті не стільки ставити пародії на біблійні теми, скільки пропагувати вічні істини добра на прикладах сюжетів святого письма. У своєрідній, звичайно, театральній формі.
Самі стіни театру-студії вже повинні настроювати глядача на чисті думки й високі почуття. "Бурлеск нових спудеїв" містився у колишній трапезній Андріївського монастиря. То була єдина споруда, що лишилася від зруйнованого у тридцяті роки великого, кажучи по-сучасному, церковного комплексу.
Протягом десятиліть у трапезній був склад господарчих товарів. І щоб відвоювати це приміщення, довелося докласти великих зусиль. Якби Маріанна Сергіївна не підпрягла свого чоловіка та його впливових колег і знайомих, хтозна, чи почули б колись склепіння трапезної пристрасні голоси акторів, аплодисменти і гомін публіки. Бо господарники твердо стояли на тому, що перебудова — це передусім матеріальні ресурси, і без матеріальних ресурсів успіху перебудови не досягти.
— Але чому ті матеріальні ресурси повинні зберігатися у храмі? — патетично запитували академіки.
— Ніякий то не храм, а трапезна, звичайна їдальня по-теперішньому, де монахи харчувалися і колупали в зубах, — цинічно відповідали господарники.
— Де ви бачили звичайну їдальню з банею і хрестом? Там же й церква була, ікони висіли. І взагалі то пам'ятник архітектури, охороняється державою. А ви там банки з оліфою та пляшки з скипидаром, руберойд усякий зберігали. А щодо перебудови і матеріальних ресурсів, то не треба забувати про людину, про її духовні запити. І моральна перебудова не менш важлива за матеріальну.
Одне слово, академіки перемогли, господарники, матюкаючись, забрали свою оліфу, скипидар і руберойд, звільнивши таким чином плацдарм.
Майже півроку, знову ж таки не без допомоги шефів з Академії наук, робили капітальний ремонт.
Так народився "Бурлеск нових спудеїв" — дітище Маріанни Сергіївни Яворської та Костянтина Даниловича Бородавченка — фундаторів експериментального театру-студії.
Маріанна Сергіївна йшла з дому вранці і поверталася пізно увечері. Академік Яворський уже забув, коли він востаннє їв борщ з пампушками та вареники з картоплею, які так смачно готувала колись дружина.
Єдиний син Яворських вчився у військовій академії в Ленінграді.
Ресторанів академік Яворський терпіти не міг. Тому готував собі їжу сам. Маріанна Сергіївна харчувалася її студентському кафе. Самообслуговування.
Бачилися вони пізно увечері, коли Маріанна Сергіївна поверталася з свого "Бурлеску", будила академіка і, збуджена, розчервоніла, півгодини розповідала свої театральні новини. Майже щомісяця, а то й частіше та розповідь закінчувалася так: